«Між кров’ю і клятвою»

Зараз ми повертаємося у реальний час.
Після того, як я і Ванесса вступили до одного університету, наше життя ніби розділилося на дві паралелі: навчання і тіньове керування "Чорною Короною". Ми не просто вчилися — ми йшли до мети, яка була набагато важливішою, ніж будь-який іспит. Справа моїх батьків залишалася відкритою раною, що не давала мені спокою. Сліди вели у безодню, але ми не дозволяли собі зупинитися. Кожен новий день — новий крок у пошуках істини. 

Мій брат Кріс, мій найближчий кровний зв’язок, досі був у темряві.
Ванесса знала усе, підтримувала мене і навіть просилася в нашу справу. Але я не могла дозволити їй потрапити у цей світ — світ, де виживають тільки найсильніші, найхолодніші. Її доброта і людяність були чужими для «Чорної Корони». Вона прийняла мою відмову, хоч і злегка образилася. 

Того ранку я прокинулася як завжди — швидка рутина, мінімум роздумів, збір до університету.
І раптом — запах свіжоспечених млинців, що наповнив будинок теплом.
— Олівія, спускайся! Сніданок готовий! — лунав знайомий голос, ніжний і трохи жартівливий.
— Уже біжу, мамо, — тихо посміхнулася я, знаючи, що це Кріс. 

У кухні мене чекала несподівана картина: Кріс, в піжамі та фартуху, ретельно викладав млинці на мою тарілку, намагаючись зробити все ідеально. Його спроба бути «домашнім» зворушила мене і водночас викликала хвилю тривоги. 


У кімнаті стояла тиша. Лише годинник на стіні відміряв секунди. Я дивилася у вікно, не зводячи погляду з темного горизонту. Це мало бути простою розмовою. Але все всередині тріщало, бо я знала — щойно скажу вголос, усе зміниться. 

Кріс стояв навпроти, схрестивши руки на грудях. Його погляд — пильний, майже насторожений. Він щось відчував, ще до того, як я відкрила рота. 

— Кріс… — почала я повільно, ковтаючи хвилювання. — Я маю тобі сказати дещо важливе. 

Він не відповів, просто кивнув. 

— Я… очолила Чорну Коронy. 

Тиша після цих слів виявилася оглушливою. Він не зрушив з місця. Лише щелепа сіпнулася. 

— Це не рішення, яке я ухвалила за день, — додала я, намагаючись вловити хоча б тінь розуміння в його очах. — Але я знала, що мушу це зробити. Якщо не я — то хтось інший. Небезпечніший. Жорстокіший. Без моральних меж. 

Кріс відвів погляд, ніби боявся зустрітись зі мною очима. А потім нарешті заговорив: 

— Ти... навіть не уявляєш, у що вплуталася, — його голос був низький, з гіркотою. — Чорна Корона — це не просто організація. Це пастка. Це... кров. І тіні, що не відступають. 

Я зробила крок ближче, але він відступив. 

— Ти пам’ятаєш, чим це закінчилося для наших батьків? — додав він. — Вони також думали, що можуть змінити систему зсередини. Але система зжерла їх. Без жалю. І вона зробить те саме з тобою. 

Я стисла кулаки, борючись із тремтінням. 

— Я не вони, Кріс. І я не маю вибору. Цей світ — жорстокий. Я не можу ховатися. Якщо я хочу захистити тебе, своїх людей, наші спогади, наше минуле — я мушу діяти. Бути тією, хто диктує правила, а не жертвою, яку кидають під кулі. 

— Ти думаєш, влада тебе врятує? — вирвалося з нього. — Це не захист, це пастка! Я знаю, на що здатні ті, з ким ти матимеш справу. Вони не будуть тебе берегти. Вони використають тебе, а потім — зітруть. Як і всіх до тебе. 

Я наблизилася ще на крок. Наші очі зустрілися. 

— Можливо. Але я пройшла занадто багато, щоб зупинитись. Мене не зламає те, що їх зламало. 

Він мовчав довго. Потім сів у крісло, схопившись за голову. 

— Чорт забирай, Лів... Я не хочу втратити ще когось. Не тебе. 

Я опустилася на коліна поруч. 

— Я теж не хочу цього. Але я сильніша, ніж здаюся. Я не йду туди, щоб гратися. Я йду, щоб вижити. І перемогти. 

Він нічого не відповів. Лише поклав руку мені на плече — жест підтримки, змішаний зі страхом. 

І тоді я зрозуміла: він мене не зупинить. Але завжди залишиться тим, хто нагадуватиме про межу, яку не можна перейти. Бо коли клятва змішується з кров’ю — назад дороги немає.