Розділ 4

А спокій нам лишень насниться

Ми від'їхали від заправки та попрямували у бік Яблунівки. Ласкаве вересневе сонце у цю післяобідню пору гріло майже по-літньому. Але у повітрі вже добре відчувались терпкуваті аромати осені. Безперечно – надзвичайна пора. Справжній бенефіс природи, що не перестає вражати розмаїттям та щедрістю дарів. Як же все-таки бездоганно спроектований наш світ…

Я настільки замилувався краєвидами, що й не зогледівся, як уже  дісталися до невеликого дачного поселення, де мешкав мій давній знайомий. Правда, довелося ще трохи попетляти вузенькими вуличками. Але ось, нарешті, ми опинилися біля охайного двоповерхового будинку з червоної цегли, що стояв у глибині величезного старого саду.

--- Ну, от і приїхали, Ольго. Паркуйтеся біля цього кам'яного муру.

--- Моя присутність небажана? --- запитала вона, вимкнувши двигун.

--- Якраз навпаки! Пилип Альбертович ще той поціновувач жіночої вроди. Не думаю, що Ваша присутність зробить його більш зговірливим, але стовідсотково потішить йому око. Та й, по правді кажучи, із ним чим відвертіше, тим краще.

--- От і чудово! А то я вже скоро зростуся з кермом, --- промовила русявка, граційно потягуючись.

Ми підійшли до височенних кованих залізних воріт. Вони, як і триметровий кам'яний мур, надійно приховували будинок від сторонніх очей. Гендега був дядьком дуже небідним, тож обладнав своє обійстя найсучаснішими технологічними пристроями. І, само собою, нашпигував усе новітніми системами спостереження та сигналізації. Тож, поза всяким сумнівом, наша поява не залишилась непоміченою.

Ну, а те, що я попередньо не зателефонував, теж не мало б його здивувати. Адже нетелефонні розмови – це зовсім не рідкість у нашій сфері діяльності. Принаймні особисто мені не вперше доводилось привештуватися до нього отак, без попередження.

--- Доброго дня, Пилипе Артемовичу! Гостей приймаєте? --- спитав я, натиснувши кнопку домофона.

--- Пароль… --- через мить, пролунало із динаміка.

Звісно, ніякого пароля не існувало. Це означало лише одне, що господар перебуває у доброму гуморі та радий мене бачити. Тож, аби не зіпсувати йому розваги, потрібно було трохи підіграти, негайно таляпнувши якусь нісенітницю у відповідь.

--- Гола дівка дощу не боїться, --- бовкнув я першу-ліпшу дурницю, яка прийшла у голову.

--- Заходьте, ---  промовив Пилип Альбертович, а в динаміку не стихало його вдоволене гигикання.

--- Весело живете… --- аж пирснула зо сміху русявка.

--- Веселіше не буває. Проходьте, Ольго… --- промовив я, відчиняючи хвіртку, замок якої відімкнувся, щойно господар вимкнув домофон.

До будинку пролягала довжелезна широка стежка, викладена рожевою тротуарною плиткою. Територія садиби, хоч і не мала новомодного ландшафтного дизайну, але виглядала доволі колоритно і затишно.

На ґанку на нас вже очікував Семенович. Він Гендезі був і за завгоспа, і за шофера, і за охоронця. Із цим кремезним мовчазним дядьком власник господи потоваришував ще під час служби в армії. Відтоді вони, як то кажуть нерозлийвода.

--- Доброго дня! --- сказав я, протягуючи йому руку.

--- Здрастуйте-здрастуйте… --- промовив він, розплившись у посмішці.

--- Як поживаєте, Іване Семеновичу?

--- Та ніби непогано, Владику. Потихеньку перебиваємося із ковбаси на балик… Ви проходьте, будь-ласка, в альтанку. Альбертович до Вас незабаром примчить на своєму «мустанзі». А я поки каву змайструю… Чи, мо, чого міцнішого бажаєте?

--- Мсьє, Ваша люб'язність не має меж, але кави буде цілком достатньо.

--- Гаразд, --- сказав він і подибав на кухню.

А ми почимчикували в обхід будинку до затишної альтанки, обплетеної дикою виноградною лозою. Не минуло й п'яти хвилин, як до нас майже безшумно підкотився електричний возик. Господар в атласному халаті, розмальованому золотими драконами, був схожим на боса китайської «тріади».  Для повного антуражу йому не вистачало лише озброєних бодігардів та напівоголених ескортниць.

--- Мої вітаннячка, шановні! Давненько ж ти, Владиславе, не зазирав на вогник, --- промовив він, виблискуючи білозубою голлівудською посмішкою.

--- Каюсь, грішний… Здрастуйте, Пилипе Альбертовичу! Знайомтесь: це Ольга.

--- Невже одружився? --- здивовано запитав він, із цікавістю розглядаючи русявку.

--- Та ніби, ні.

--- От і даремно. Як на мене – Ви навдивовижу гарна пара. Радий знайомству, Ольго, --- промовив Пилип Альбертович і простягнув для привітання правицю, на мізинці якої виблискував перстень із здоровенним смарагдом.

Не знаю чому, але я не знайшовся із відповіддю. І до того ж потупив очі та зашарівся, як цнотлива школярка. Та й русявка, до речі, помітно знітилася. Добре, що в цю мить підійшов Семенович із кавою, і своєю появою порушив ніякову мовчанку.

--- Пригощайтесь! Щойно заварив… --- промовив він, ставлячи на плетений ротанговий стіл порцелянові філіжанки із ароматним напоєм.

Декілька хвилин ми з насолодою віддавали належне щедрому дару бразильських плантацій. Але, врешті-решт, не за цим сюди приїхали. Тож варто було переходити до справи. Тому я відставив філіжанку вбік та вже було зібрався відкрити рота, аби розпочати розмову. Але господар дому випередив мене на якусь долю секунди.

--- І чим же, молоді люди, я Вам можу бути корисним? --- запитав він, умощуючись зручніше у своєму возику.

--- Потрібна нам, Пилипе Альбертовичу, печатка магістра тамплієрського ордену.

--- Соромлюсь запитати… А чому Ви вирішили, що я є її власником? --- промовив він, хитро мружачись; ну точнісінько, як колись мій дядечко П'єр.

--- Ну, Ви ж знаєте… Такі речі зазвичай сорока на хвості приносить, --- відповів я йому в тон.

--- Точніше кажучи, – дві язикаті набріолинені сороки…

--- Вас не надуриш.

--- А тут і до гадалки йти не треба. Окрім них, більше нікому розпатякати. Але ж ти чудово знаєш, Владику, що я не продаю речі, придбані для власної колекції.

Звичайно ж, я про це знав. Проте мені не менш добре була відома і його потаємна пристрасть. Гендега обожнював ювелірні вироби. І просто млів, коли бачив якісні камінчики непристойно великих розмірів. Тож прийшов час робити «хід конем». Власне, це була єдина можливість досягти консенсусу із цим старим хитруном.