Чому скульптури плачуть?

Я вмію оживляти скульптури. Вперше я зрозуміла це, коли була зовсім маленька. Мені було три, ми гуляли з батьками парком, де стояв пам’ятник невідомому солдатові. Я помітила, що він не зводить з мене очей та повертає за мною голову. З тих пір я його боялась, адже одного разу він міг зійти з постаменту то рушити за мною. Хіба ні?

Звісно, я розповідала про свої побоювання батькам. Вони заспокоювали, що пам’ятники зазвичай нікуди не ходять. І я їм вірила. Доки не побачила ходячу скульптуру на власні очі.

Це був мультфільм про Нільса, якого зменшили і який розлютив пам’ятник. Я аж заклякла перед телевізором, коли побачила, як величава скульптура сходить із постаменту та йде за хлопчиком, а її ноги важко дзеленчать при ході.

Ви можете сказати: «Ну то й що, це лише мультфільм». Але для мене це було одкровенням. Адже не могла така фантазія виникнути просто так. Щось надихнуло авторку (бо пізніше я дізналась, що мультфільм був екранізацією книжки). Можливо, у її оточенні було не прийнято зізнаватися у тому, що ти бачиш як оживають скульптури. Тому вона вирішила помістити цю сценку у свою гнітючу казку.

Не можу сказати, що я перестала вірити дорослим. Я зрозуміла, що вони просто не бачать того, що й я. А бачила я дедалі більше.

Я максимально намагалась уникати зустрічі зі скульптурами, мотивуючи це тим, що я їх боюсь. Батьки змірилися з моєю фобією. Поступово я запам’ятовувала де стоять всі скульптури нашого міста, але бачила їх здалеку. Та навіть так я відчувала на собі їх погляди.

Однієї восени, коли мені якраз виповнилось тринадцять, я вирішилась на експеримент. У тихому сквері, неподалеку від школи, була статуя молодої жінки. Декілька разів я ловила на собі її благальний погляд. Вона не лякала мене, як той невідомий солдат, тож я наважилась наблизитись та дещо спробувати.

У той день мені важко було зосередитись на навчанні. Я розуміла, що насправді у скульптурах нема нічого страшного, адже всі люди спокійнісінько ходять повз них щодня. Певно, що я ненормальна. Тож цей день мав або підтвердити мої здогадки, або переконати мене в тому, що статуї безпечні.

Коли відлунав дзвоник з останнього уроку, я не могла поворухнутись. Серце гупало мов навіжене, вуха позакладало та я відчула нудоту. Але я розуміла, що якщо не наважусь сьогодні, то не наважусь ніколи.

Я впевнила саму себе, що просто йду до парку. Я гуляю і не збираюсь робити нічого незвичного. Тож я вийшла разом із натовпом школярів та попрямувала у зворотному від моєї зупинки напрямку. Подумки наспівуючи пісеньку, я майже заспокоїлась.

Але щойно я попала в поле зору статуї, як страх повернувся. Я озирнулась і зрозуміла, що в парку нікого немає. Було надто холодно для прогулянки. Ніхто не міг перешкодити мені у експерименті, але ніхто би й не врятував мене, якщо щось пішло не так.

Я відчувала на собі погляд, тож зібрала волю в кулак та подивилась прямо в її очі. Я вирішила не підходити ближче, адже з місця де я стояла буде зрозуміло, чи вдасться мені задумане, чи ні.

Статуя була частиною фонтану. Влітку вона була осяяна мерехтінням крапель та сонячними зайчиками. Але восени вона вигляділа похмуро та вкрай нещасно. Жінка стояла у легенькому платті та з розпущеним волоссям.

Не знаю як довго я дивилась на неї. Поступово страх відступав, але ставало нестерпно сумно. Нарешті я прошепотіла:

- Чого ти хочеш?

Нічого не відбулось. Може, я стояла надто далеко? Аж тут статуя поворухнулась. Вона обійняла себе руками, а лице її скривилось, наче вона ось-ось заплаче.

Я ледь не втекла від переляку, але стрималась. На мене ніхто не нападав, та я й не відчувала небезпеки. Я не рушила з місця та чекала, що відбудеться далі.

Жінка розплющила вуста, та промовила тихим від горя голосом:

- Вона померла.

Я зробила кілька глибоких вдихів та видихів. Спокійно! Ти зможеш!

- Хто померла?

Статуя закрила обличчя руками, але я все одно її почула.

- Та, з кого мене ліпили. А я не можу… Не вмію її оплакувати.

Переляк відступив. Я забула про все та наблизилась до жінки. Я відчувала її горе, хотіла втішити її, розрадити, але як?

Статуя відняла руки та подивилась на мене з надією.

- А, може, ти це зробиш?

- Що зроблю?

Статуя полегшено всміхнулась.

- Звісно, це саме ти. Дякую, дякую, що ти прийшла!

Я нічого не розуміла.

- Прошу тебе, купи квітів та віднеси до неї на кладовище. От тільки я не знаю на яке саме. В цьому місті багато кладовищ?

Я похитала головою. Своєю навіженою головою. Адже цього не могло бути насправді?

- А як Ви знаєте, що вона померла?

Статуя склала руки біля грудей.

- Я пам’ятаю її обличчя. Вона зраділа, коли вперше побачила мене. А потім приходила сюди – часто-часто. Інколи вона зникала на деякий час, але завжди поверталась. Останнім часом вона була не сама. Різні люди возили її у кріслі. А потім всі ці люди приходили сюди вже без неї. Вони дивились на мене та плакали. Говорили про те, як їм не вистачає її. Тоді я й зрозуміла, що її більше немає. Ці люди продовжували приходити, але все рідше. Мабуть, я занадто нагадую їм її. І ніхто з них не чує мене. Але якщо ти чуєш, то благаю, допоможи! Поки мене створювали, ми з нею стали дійсно близькі. Вона розмовляла зі мною, поки позувала, хоч скульптор і сердився на неї за це. Мені дуже сумно без неї. Не віриться, що я більше ніколи не побачу її.