1. Отже, ліс?

  Щось дивне лежало на землі, воно ворушилося, ледь-ледь, здається дихало, сопіло, та взагалі видавало химерні звуки, схожі на скиглення цуценяти. Раптом це щось поволі сіло на землі. Скуйовджені темні пасма затуляли писок. То виявилась жива істота. Пташеня злякано відскочило, перебираючи тонкими лапками у снігу. Пташеня знало, що було не маленьким як для свого роду, але істота все ж таки більша і це небезпечно. Невеличка цівка полум‘я ненароком скочила крізь дзьоба. Юний птах зніяковіло потрусив головою. Ні, він не злякався, що за мана? Він гордий Жар-Птах, що йому якесь незрозуміле страхопудало. 

***

Отже, ліс?...

  Першим, що я пам‘ятаю було відчуття падіння, довгого-довгого падіння, бо я встигла злякатися, відчути дикий жах, що заповнює кожну клітинку тіла, починаючи з того, що захололо серце і крига ширилась доки не сягнула кінчиків пальців та голови. Я знепритомніла, а коли повернулась до тями, то все ще падала. Все ж настала мить, коли я зрозуміла - кінець вже близько і таки впала спиною вниз на щось холодне. Відчуття були такими наче мене добряче гепнули об стіну, а потом ще притоптали. Мову відібрало, поперек охопив пекельний біль, кілька хвилин я не могла дихати, лиш безпомічно підвивати. Врешті біль майже вщух, лишаючи по собі втому, спрагу та подив. Втім, зважаючи на кількість часу, що я падала, розбитись я мала на смерть, тому подив в моїй голові набув яскравого відтінку вдячності. Я лежала на снігу і дивилась на яскраві зорі, що мерехтіли в небі, ніби якась дбайлива господиня пришила їх наче ґудзики до мантії  свого загадкового велетня-чоловіка. Мене оточили височенні сосни та ялинки припорошені снігом, що зазирали в очі й намагались зрозуміти хто я така і що в біса тут роблю? Чи то може власна свідомвсть підкинула мені таке запитання? Сніжинки повільно падали на відкрите лице, чомусь це викликало в мене відчуття роздратування й спротиву і я підвелась. Ну, як підвелась? Спершу перекотилася на лікоть, і спираючись на обидві долоні сіла на дупу, щоб тієї ж миті вступитися поглядом в найхимерніше створіння з досі бачених мною, ну я так думаю, бо  пам‘ятаю я лише ці кляті сосни! То точно був птах, жовтий з багряним, з червоними очима, акуратним дзьобом і красивим гребінцем на голові, але найбільше вражало сяйво, що випромінювало його пір‘я, воно було спочатку золотавим, а потім мерехтіло й спалахувало райдужними переливами, а потім знову ставало золотавим і так по колу. З моїх грудей вихопився зойк

- Ти що таке?!!!

На мій подив птах обурився.

- Я що таке? Це Ти що таке?!!!

Так ми й просиділи десь хвилини зо дві.

- По перше я ніяке не «що», а величний і гордий Жар-Птах, а от Ти, мабуть люденя, а що люденя робить посеред Чорної Ночі у Темному Лісі?

  Отже, ліс? Темний Ліс Чорної Ночі. Звучить зовсім не гостинно.

  Ми з Жар-Птахом йшли вузькою лісовою стежиною гуськом, яскраве, але якесь потойбічне світіння повного місяця вказувало нам шлях, жалісливе виття розрізало холодне нічне повітря і мої натягнуті, як струни, нерви.

- А це ще що?

- Вовк.

  Дуже об‘ємна відповідь, я подивилась на потилицю свого провідника і докірливо похитала головою, чого він звісно бачити не міг. Ми з птахом вже вз‘ясували, що він на місцевості орієнтується, а я ні. Ще мій новий знайомець не літав. Отака от прикрість, куди більш дошкульна для нього самого, ніж для мене. Бо мені на його «нелетючість» було начхати, а от йому самому навряд. Йшов він швидко, швидше за мене, бо моя п’ята точка, поперек, і ліве стегно все ще чудово пам’ятали невдале приземлення. Отож мені нарікати на його швидкість не довелося. Із нового також була звістка про те, що Чорна Ніч то не просто таке поєтично - готичне сприйняття ночі у мого нового друга, а справжнісіньке змагання споміж чарівних істот, щось накшталт ініціації на повноліття. А ще Птах був тут нелегально, бо не літав.

  Я голосно зітхнула.

- А вовк цей просто вовк чи чарівний вовк?

- Я що тобі провидець якийсь? Звідки ж мені знати? Може вовкулака, а може просто сіромаха, тут кого зараз тільки немає. Мабуть таки легше порахувати кого немає, ніж тих хто є. Ну от людей тут точно не мало бути, бо в них немає чарівництва але ж ти тут.

- Дуже глибока думка, і що нам робити?

- Випробування проходити, якщо ти вже тут, то іспит так чи інакше не зможеш проґавити.

- Разом?

- Ми зустрілись, а Тут просто так нічого не відбувається.

  Птах знову замовк, крокуючи стежкою далі.

  Раптом повітря навкруги нас стало срібясто-блакитним і густим, як кисіль.

- Готуйся! Це перехід.

- Куди?!

- І гадки не маю.