12

Ну от,рідна душа,я так і знав.Я так і знав,що усе не просто так.

Я знав,що кожна родинка на її  тілі,що є черговим елементом сузір'я на цій прекрасній постаті,не просто так.

Вона не просто чергова лярва,або ж пуста лялька.

Міра,вона,наповнена сенсом.А це важливо.

Ця жінка,котра у один момент мені здалась усім моїм життям,виявилась джерелом сили та ентузіазму.Сховищем поганих історій,що у будь-якому разі мали при собі елемент певного щастя.

Міра любить каву і булочки з корицею.А ще співає,малює.Вона живе.Вона жива,у неї на спині у вічному польоті дракон.

Можливо,він також живий?У ті моменти,коли повітря потрапляє у її легені,наповняючи кожну клітинку киснем,та коли виходить з її уст.

Тепер я знаю,що дракони живі.Таємниці живі та казки,усі легенди та язичницькі перекази.Вони живі завдяки їй.

-Міро,-я сідаю навпроти неї так,щоб дивитися у очі,-зізнайся чесно.

-У чому?-погляд зацікавлений та сполоханий.Особливо це підкреслюють пасма волосся,що так мило вибиваються із загальної картини.

-Ти мавка?-я серйозний.Відверто серйозний.Таким серйозним ще ніколи не був.

Міра сміється.Захланно.Заповнюючи своїм сміхом усю мою квартиру.Ці стіни давно не чули такого щирого сміху.

Ці стіни бачили багато лайна та краси.Ці стіни пережили смерть та народження.Ці стіни були свідками справжнього кохання та відвертної зради.

Ця жінка дозволяє впасти коцу та постелитись біля її ніг.

Я ж зараз як цей коц.

Біля її ніг.

-Що ти робиш зі мною?-питаю я,радше абстрактно,аніж у неї.

Вона ж знову обвиває мене своїми білими руками,затягуючи у безодню.

Точно мавка.