1: Діти Авто́ра

Наш усесвіт має багато світів.

Ми, ЛЮДИ, живемо у світі людей. Вони, ЧУДОВИСЬКА, живуть у світі чудовиськ.

Усі, думаю, чули про перших людей — Адама і Єву. Про те, як вони з’їли поганий плід і їх вигнали з Раю. Ви всі про це чули. А чи чули ви про перших чудовиськ?

Авто́р Часу (Авто́р — це бог, як ми його називаємо) — доволі серйозний дядько. Він був у довгій білій сорочці. Волосся в нього було довгим, хвилястим, коричневого кольору. Очей у нього не було, лише збоку замість ока була одна стріла.

Саме завдяки цій стрілі він міг дивитися в майбутнє й минуле та керувати часом. Але проблема була в тому, що він міг щось собі навіяти, і стрілка показувала йому неправду. Лише його власні фантазії.

Одного разу Авто́ру наснилися двоє маленьких людей: дівчинка та хлопчик. Авто́р одразу прокинувся й зрозумів, що вже час створити істот, подібних до себе, але зробити їх маленькими.

Чому він так зробив?

Коли Авто́р дізнався, що накоїли Адам і Єва, будучи дорослими й неконтрольованими, він дійшов висновку, що дітей буде набагато легше виховати та контролювати.

Спочатку з вітру він створив Мессію.

Дівчинку з довгим русявим волоссям і великими блакитними очима. Хорошу, спокійну, добру, легеньку дівчину.

Другого, Кая, він створив із дощу та вулкана. Це був хлопець зі смаглявою шкірою, червоним волоссям і жаристими очима. Хлопець був сором’язливим і не вмів стримувати емоції.

Діти вивчали красу природи, тваринок, комашок!! Усе-все! Авто́р навчав їх здобувати їжу, яку давала природа.

— Усе живе їсти не можна. Їстимеш їх — з’їси й себе, — завжди твердо повторював Авто́р.

І тут Авто́ру Часу наснився сон.

Він побачив щасливих людей. Горіло полум’я. Мабуть, це було якесь свято! Так думав Авто́р. І в натовпі він побачив Кая.

А Мессія стояла біля вогника й усміхалася!

Коли він прокинувся, то від щастя мало не впав.

Він підійшов до Мессії та Кая й сказав:

— Мої любі діти… Мессіє і Каю, у мене для вас є пропозиція! Пропоную вам подорожувати в майбутнє… Пізнати нове покоління!

Мессія одразу кивнула, а ось Кай хитав головою, дивився на підлогу й не міг вирішити.

Але заради Мессії він погодився.

Авто́р почав крутити свою стрілку на часовому годиннику, і дітей, наче кулею, відправило в майбутнє…

— Усе, я втомився, — сказав Макс, важко видихаючи й закриваючи книжку. Його втомлені очі дивилися вниз…

— Ну, звісно! На найцікавішому місці! Де ж іще… — сказав Яр, сумно дивлячись на Макса з ноткою строгості.

Яр сидів і мовчав, дивлячись у підлогу. Його брови були напруженими.

— Чому він погодився заради неї, якщо не хотів? — запитав Яр.

— Ніхто не знає, Яре. Є багато теорій. Можливо, він кохав її, хоча він дитина й закохуватися ще не може. Або не хотів її покидати.

Макс дивився на Яра, а Яр — на нього.

— А ти як вважаєш? — запитав Яр, піднявши одну брову.

— Я вважаю, що… на сьогодні все! — Макс посміхнувся, штовхнув Яра й почав жмакати його живіт.

— МЕЕЕЕЕ!!!! — гикнув Яр.

— Я зараз тебе з’їм! — сказав Яр, піднімаючи руки, ніби готовий схопити Макса будь-якої миті.

— Забув, що Авто́р казав? — грайливо відповів Макс.

— Та пофіг! Усе одно цього Авто́ра вже давно немає! Та й узагалі, їх зараз немає… — Яр зупинився й задумався.

Ще п’ять хвилин вони сиділи на ліжку Макса й дивилися одне на одного.

— А, добре, я втомився, — сказав Яр і впав на Макса.

— I'm too… — сказав Макс, який упав разом із Яром.

Місто, осінь, ліхтарі. Макс і Яр гуляли холодної ночі. Холодний вітер бив їм по обличчю.

— Тільки б сьогодні не була синя ніч… — сказав Яр, подивившись на небо похмурим поглядом.

— Що не так із синьою ніччю? І що це взагалі за ніч така? — запитав Макс. Спочатку він подивився на Яра з піднятою бровою та напіввідкритим ротом, а потім перевів погляд на небо.

— Це коли небо синє, а все навколо… Ну, будівлі, дерева там… Чорне. Я нічого не бачу! Мої очі ніби хтось розмиває. Ще й вітер дуже спокусливий… — тихо говорив Яр, дивлячись на асфальт. Його брови були напружені.

— Ще пам’ятаю, як у дитинстві мені здавалося, що мене вітер цілував… Це було неприємно, — сумно сказав Яр.

Макс обійняв Яра й почав трохи сміятися. Водночас йому було шкода Яра через те, що той боявся такого. Але з іншого боку, це звучало смішно, особливо історія з вітром.

— Яре… Я завжди буду поруч, — ніжно сказав Макс, обіймаючи Яра. Він дивно подивився на нього.

— Це була погроза?

— Та ні! Боже, Яре… Я маю на увазі, що захищатиму тебе.

Вони зупинилися. Макс ніжно дивився на Яра й почав гладити його по щоці великим пальцем.

У Яра тим часом був такий вираз обличчя, ніби він побачив щось ОГИДНЕ! Він відійшов від Макса на кілька сантиметрів.

— Максе… Е-е… Ти навіть кеглю не можеш підняти, яке вже там захищати мене… Я сильніший за тебе у сто разів…

Яр намагався пожартувати, але через те, що він схилив голову, його очі були широко розплющені, а погляд — наляканим. Виглядало це зовсім не смішно.

Побачивши реакцію Яра, Макс засмутився. Вони пішли далі.

— Кажуть, якщо здається, що тебе цілує вітер, то це Мессія… — трохи ніяково сказав Макс.

— У сенсі цілує? Вона що, богиня вітру?

— Наполовину, — сказав Макс, посміхаючись.

Але посмішка вийшла невдалою…

Яр промовчав і продовжив дивитися кудись, тільки не на Макса. Вони йшли мовчки. Під ногами хрумтіло опале листя, а ліхтарі зрідка миготіли, освітлюючи порожню вулицю.

— Яре?

— Що таке?

— Я зробив тобі неприємно? — запитав Макс.

— Ні, усе добре.

Яр завжди так робив. Хоч би як йому було погано, приємно, боляче чи якось іще, він завжди казав, що з ним усе добре.

— То чому ти не дивишся на мене?