4

У квартирі пахне парфумами, праскою і легким нервовим зривом. Рівень напруги такий, що якщо кинути виделку на підлогу — вона сама запитає, чи не заважала.

Я сиджу на підлозі, в одній сережці й з чашкою кави, яку тримаю як заспокійливе.

— Таню, ти серйозно? — Лілька залітає в кімнату, як буря. — В тебе через півтори години вечірка з інвесторами, а ти сидиш, як героїня мелодрами після третього акту!

— Я не можу обрати сережки. Я ж маю виглядати... ну, переконливо. Як людина, яка кохає. І має бюджет.

— Обери ті, що не заважають обійматись. Бо Влад тебе сьогодні буде тримати за талію. Мінімум годину.

— Талія не готова до такої відповідальності.

— Вона мала 28 років підготуватись.

— А він точно вміє себе поводити на людях?

— Таню, це не єнот, якого ти привела з вулиці. Це чоловік із досвідом. У нього, на секундочку, 11 “щасливих шлюбів” за останній рік. У фейсбуці цілих дві подружки з ним досі дружать.

Я зітхаю. Тяжко. Як начальник відділу почуттів у період реструктуризації.

— Я не впевнена, що готова до цієї вечері, — бурмочу. — Ми ж імітуємо кохання. На людях. Зі свідками.

— Ти не в РАГС ідеш, Тань. Це просто фуршет. Тільки з обручкою і поглядами «оце так парочка».

— І Приходьком, який нюхає фейкові почуття, як собака — валізу в аеропорту.

Сиджу в ванній і дивлюсь на своє обличчя. Підводка крива, погляд — ще кривіший.

— Танюш, — звертаюсь до себе у дзеркалі. — Ти доросла. Ти сильна. Ти вмієш вести переговори навіть з інвесторами, які називають себе “міжнародною родиною”. То чому ти боїшся вечері з... Владом?

Відповідь — з серця: бо Влад — це небезпечно. Він усміхається, і в мені прокидається вся жіноча половина особистості, яку я роками тримала під замком.

— Ну що, обличчя богині вже готове? — кричить Лілька з коридору.

— Богиня в шоці, — відповідаю з ванної. — У неї стрілки різні, а внутрішня рівновага просить валер’янки.

— Стрілки вирівняю. А от з внутрішнім треба буде говорити Владові.

— От тільки не треба! — визираю з ванної, як сова з дупла. — Якщо він ще щось скаже своїм голосом з низькими нотками — я забуду ім’я Приходька, інвесторів і ціль цього фейкового шлюбу.

— Та забудь! Я тобі новий список задач складу: “вранці — сніданок з Владом”, “вдень — обійми без приводу”, “увечері — спільна паніка від нових почуттів”.

— Лілька, я серйозно. Я боюсь.

— А хто не боїться? Хто взагалі у своєму розумі лізе у фіктивне весілля, щоб врятувати проєкт, а потім ловить себе на думці, що її підсвідомість уже з Владом в Карпатах?

— Це за твоєю порадою я це ляпнула, — серйозно дивлюся на неї.

— Я давала тобі поради в межах здорового глузду. А ти вже пішла у “Карпати з підсвідомістю”! — хреститься уявно, ніби це захищає від романтичного апокаліпсиса.

— Ти сказала: “Візьми Влада. Він симпатичний. Надійний. З теплим дотиком і акторською базою.”

— А хіба я збрехала? Все ж правда! І навіть трохи перевершує очікування. Додай ще: “має очі, які проникають у душу і змушують забути пароль до архіву”.

— Лілька! Я тобі серйозно. Мені страшно.

— Таню, тобі не страшно. Ти просто звикла бути контролером — у житті, в коханні, у всьому. А тут — бах, і в кадрі з’являється Влад з посмішкою, яка не піддається обліку.

— То що мені тепер робити?

— Перестати робити вигляд, що ти не жінка. І що ти не хочеш, щоб хтось обіймав тебе не за сценарієм, а просто — бо хоче.

— Ти це з психологічного серіалу списала?

— Ні. Це з досвіду. Із сумки, де зберігається вся моя емоційна аптечка для подруг, що "тільки грають роль".

Я опускаюсь на край дивану. Лілька підходить, сідає поруч.

— Послухай, якщо це щось справжнє — ти не зламаєшся. А якщо фейк — то переживемо, як ще одного “експерта з пітчу”, який писав з двома помилками слово “кохання”.

— У тебе завжди все так легко звучить, — кажу я.

— Бо я вмію запаковувати кризу в обгортку з цинізму. А ти — вмієш жити справжньо. Просто дозволь собі.

Ми мовчимо.

— Ну, і Влад, звісно, не шкодить, — додає вона з усмішкою. — У крайньому разі, якщо нічого не вийде, я заберу його собі. Вони ж у вас там по годинах, так?

Я сміюся. Але всередині — вже не жарти.