3.1

Влад відводить погляд, але на мить — всього лише на мить — я бачу в його очах щось небезпечно справжнє.

Наче він сам не помітив, як у цій виставі з фіктивною ніжністю зламав... четверту стіну.

І знаєте що? Мені хочеться це повторити. Все що відбувалося кілька годин тому…

— Ну що, голубки, — повертається Лілька, ніби не з фільтрами, а з космосу. — Ви виглядаєте… — дивиться на екран, промовляючи до нас, — ...так, ніби ви вже три роки щасливі й живете в домі з мансардою, й сірим котом.

— Романтика, — зітхає Влад.

— Побут! — уточнює Лілька. — А романтика — це коли він миє посуд, ну просто щоб зробити приємне або дарує квіти будь — коли, а не тільки по — святах, або визначним датам, — підморгує Лілька

Я сміюся. І помічаю, як Влад дивиться на мене. Тихо. Спокійно. Без ролі. Без репліки. Просто... дивиться.

Ми сидимо ще кілька хвилин у тиші, серед реквізиту: штучні квіти, дерев’яні свічники, плед у клітинку й коробка з написом “Love is…”

І в цій квартирі, яка тимчасово стала декорацією великої вигадки, стає надто тихо. Надто реально.

— Влад, — кажу вже іншим голосом. Трохи м’якше, трохи не з “режиму роботи”.

— Ага?

— Якщо я раптом... гм... випадково забуду, що ми лише граємо — ти нагадаєш мені?

Він трохи усміхається. Але голос його зовсім не жартівливий:

— А якщо я забуду — нагадай мені ти.

І я мовчу. Бо мені вже трохи страшно. Не від вечері. Не від інвесторів. А від того, як легко можна загратись.

І виявити, що найкраща роль — це та, де ти нарешті не граєш.

Влад щось бурмоче про дзвінок, робить крок до дверей і виходить. Спокійно так. Наче не залишив щойно у квартирі кілограм емоцій і триста мегабайтів фальшивих селфі. Наче все це буденні справи. Для нього можливо так, а для мене…

Я ще кілька секунд дивлюсь на закриті двері. Мовчу, бо якщо скажу хоч щось — воно може вийти вголос. А голос зрадницький: у ньому вже є надто багато відчуттів, які не замовлялись у тарифі «чоловік на годину».