Розділ 2

Тринадцять годин..

Тринадцять годин на операційному столі. Дві кулі в грудній клітці, що дивом не зачепили життєво важливих органів, але які застрягли в таких місцях, що витягати їх довелось практично з ювелірною точністю, аби не зачепити артерій. Велика крововтрата хоч і була проблемою, та на щастя третьої плюсової в нас було вдосталь. Єдине що тривожить - розсічення на голові, з лівої сторони від скроні вгору. Можна було з впевненістю сказати що розсікло осколком після вибуху. І хоча, на перший погляд, нічого серйозного, та для мозку і не великого удару достатньо щоб постраждати, а що буде з чоловіком - навіть лікарі не могли сказати.. 

Поки мій лжечоловік лежав без свідомості на операційному столі, я діяла зібрано, як на автопілоті - подати, затиснути, потримати, прибрати, знову щось подати.. Мій мозок зараз працював на спасіння життя людини, тож я не помічала, які погляди на мене час від часу кидав анестезіолог, чи інші присутні, я не відчувала втоми й інших бажань організму. Я гнала від себе зайві думки, хто цей чоловік і що буде далі, бо зараз головне було відбити його в смерті, тому лише чіткі, вивірені дії. Тож коли від Олега Вікторовича прозвучало:

- Готово Аліно. Можна зашивати..

Я ледь посміхнулась від полегшення - витягли...

Змінивши хірурга й перевіривши рану на грудях, чи бодай там нічого не залишилось, я швидкими, відточеними до автоматизму рухами, стала зашивати рани чоловіка. Він сильний. Має жити, та все ж наступна доба буде для нього вирішальною.

Після того як я закінчила, обробила шви й наклала пов'язки, чоловіка перевезли в реанімацію, а я нарешті змогла сходити до вбиральні. Справивши природні потреби, я підійшовши до умивальника важко сперлась на нього, й поглянула на бліду дівчину в дзеркалі - чи правильно я зробила?

Це питання гризло мене з середини весь час поки йшла операція, і хоч я гнала його від себе тоді, та зараз, вже не могла відмахнутися від нього..

А що як я помилилась у своїх судженнях? А що як він таки кацап? А що як нічим не кращий за Миколу?! Що як прийшовши до тями, перше що він зробить, це розкриє іншим мою брехню - що тоді буде зі мною?! Що зі мною зроблять? Я ж не зможу прокинутись дурочкою й сказати - ой, вибачте помилилась.. 

Ці думки викликали хвилю страху всередині, й панічні думки - що ж я тоді буду робити? Як мені тоді діяти? А якщо мене не буде поруч коли він прийде до тями? Що як навіть сам того не знаючи - цей чоловік видасть мене? Роботу ж мені ніхто не скасовував, і я не можу без кінця сидіти з цим чоловіком, щоб бути поруч коли він прийде до тями! Чи зможу?

Ох Аліно, в що ти влізла?!! Про що ти думала?! Я міцно заплющую очі, спираючись спиною об стіну й сповзаю по ній на підлогу - мало тобі було власних проблем, взяла ще й чужі на свою голову!

 Але.. що вже. Сказаного не повернути. Та і якесь внутрішнє чуття мені підказує, що я зробила правильно. Чомусь тоді, дивлячись на цього невідомого, непритомного чоловіка, я не змогла не захистити його, особливо коли почула що він скоріше за все - земляк. Українець. Тож.. що вже є - те є. Тепер потрібно розгрібати наслідки своїх слів!

Я рішуче встаю з підлоги, вмиваюсь холодною водою, трохи приводячи себе до тями й більш-менш нормальний вигляд, і йду до головного лікаря. По-перше, мені потрібно взяти кілька вихідних, щоб бути біля цього чоловіка, поки він не прийде до тями, щоб першою з ним поговорити. Ох і уявляю я що це буде за розмова.. Приходить мужик до тями, а біля нього сидить невідома жінка й говорить що сказала усім, ніби він її чоловік... Бляха, звучить як початок дурного анекдоту. 

Та і ця розмова, може бути не самим страшним, що може бути. Перше, про що я маю зараз подумати - чи є тут ті, хто знає як насправді виглядав Микола? Наскільки мені відомо, він родом з якось тьму-тараканська, а тут був всього день, та й то проїздом, ітому, що в частині куди його направили вже була медсестра, а зоставляти мене з батьками він наміру не мав. Він сам говорив що буде десь поруч, а як тільки влаштується, то й мені місце знайде. От і залишив мене тут, на свого знайомого, який працював в лікарні медбратом. Того чоловіка давно мобілізували, тож проблем він не становить, а от чи є тут ще хтось, хто міг знати Миколу - я не знаю. 

Батьків в нього не було. Якісь там родичі можливо і є, та вони хрін знає де, і я з ними не знайома. Та й думаю навряд чи вони сюди поїдуть - що вже добре. Тож буду надіятись що мій обман ніхто не розкриє..

- Сергій Петрович, можна до вас - постукавши, я заглянула до кабінету головного лікаря 

- Заходь Аліно. Хочеш відпроситись, щоб доглядати за чоловіком так?

Сивочолий лікар іронічно мені посміхається, а я на його питання лише киваю - нічого дивного, новини тут швидко розлітаються..

- Так, якщо можна..

- Можна. Ти й так працюєш більше за усіх..

Що є, то є. Я дійсно брала усі можливі години, виходила за колег, і залишалась довше, аби тільки заробити більше. А от що буде тепер - поняття не маю.. Сергій Петрович без зайвих питань дав мені вихідні, і дозволив залишатись біля "чоловіка", що я й робила наступні чотири дні, бо хоч ускладнень жодних не було, та все ж і до тями мій "чоловік" весь цей час не приходив.

А на п'ятий день, зранку, я саме встигла змінити пов'язки на ранах, викинула у відро брудні бинти, а обернувшись, наткнулась на примружений погляд сіро-голубих очей...