Розділ 1

- Аліна, готуй операційну нам везуть двох важких..

Старшій операційній медичній сестрі, якою я являюсь, немає коли сидить без діла, особливо в час війни. Моя робота допомагати хірургу: подавати шовний і перев'язувальний матеріал, апаратуру й інструменти в потрібній послідовності під час втручання. А ще я готую операційну залу, медичне обладнання та анестезіологічні набори. Проводжу стерилізацію хірургічного інструментарію, білизни, шовного матеріалу і разом із лікарем оглядаю пацієнта перед хірургічним втручанням.

Мене завжди захоплювала робота медичних працівників і лікарів, і сама я теж хотіла бути, ні не медсестрою чи хірургом - я хотіла бути дитячим терапевтом. Батьки мене підтримували в цьому - загалом, це єдине в чому вони мене підтримували, й дали "добро" на вступ в медичний університет, корпус якого відкрився в Маріуполі саме через вторгнення росії в Донецьку і Луганські області. Тоді Донецький університет виїхав з окупованого міста, а у 2016 в Маріуполі урочисто відкрили відновлений корпус медичного університету. Отож, після закінчення на відмінно одинадцятого класу, я з радістю до нього вступила, та провчитись змогла лише три неповні роки, бо почалося повномасштабне вторгнення...

Ось наче вчора все було добре, ми з одногрупниками весело проводили час після пар завалившись в кав'ярню, а зранку ми прокинулися від оглушливих звуків вибуху ракет, криків і суцільної паніки. Люди кричали, бігли хто куди, падали поранені просто на землю і мало хто звертав на них увагу - люди рятували самих себе... 

Мої батьки пакували речі, щоб тікати з міста, а я взяла аптечку й не чуючи що там кричить мати, побігла надавати першу допомогу кому можу, а на третій день мене помітив один з кацапських командирів, які вже були в місті.

Дізнавшись що я студентка медичного університету, він спершу наказав відвести мене до своїх батьків, які на мій шок - радо зустріли "визволителів".. я навіть кліпнути не встигла, як була посаджена в автівку і Микола, а саме так звали цього кацапа, переправив мене разом з моїми батьками на територію ненависної мені росії, а я навіть вдіяти нічого не змогла - а що ви зробите коли тебе і твоїх батьків супроводжує десяток озброєних орків, а батьки ще й задоволені дякують їм..

Микола ж виявився ще тим скотиною, спершу заливав батькам який він крутий перець, як він і "братня країна" допоможе нам, при тому кидав на мене хтиві, липкі погляди. А мати з батьком бачачи це, стали розхвалювати мене, а я не знала куди подітись.. Кілька днів він кружляв навколо мене, поки його не викликало командування, бо операція "Київ за три дні" - накрилась. Наші котики військові дали гідну відсіч орчій навалі, й стали тримати лінію оборони, от і кацапи зачухавшись, стали скликати усіх підряд. Микола прийшов до нас додому, чи як можна назвати той барак де нас поселили, й покликав мене заміж, а коли я відмовилась - спершу зґвалтував, а тоді сказав або я погоджуюсь і завтра його знайома нас розпише, або моїх батьків прямо тут розстріляють як зрадників...

Я не знаю чи можна ненавидіти сильніше, ніж я зненавиділа Миколу, після того що він зі мною зробив і дав вибір без вибору.. Зате батьки мої були щасливі:

- Ти ще радіти маєш дочко, що такий чоловік як він, не просто увагу на тебе звернув, а заміж бере...

Микола звісно не залишив мене з батьками, а на наступний день після розпису, потягнув мене з собою до прикордонного містечка, де залишив під наглядом своїх знайомих у військовому шпиталі, куди мене оформили як медсестру, а він відправився на передову, і я щиро бажала йому здохнути в найближчій канаві!

Відтоді минуло понад два роки. І напевне моє бажання більше ніколи не бачити мого "чоловіка" - здійснилось, бо він таки жодного разу до мене приїхав. Спершу ще дзвонив і писав, а згодом і зовсім пропав з радарів - чому я була безмежно рада. На той час мене більше не стерегли, тих на кого Микола мене залишив мобілізували, та на жаль втекти, чи поїхати кудись в глиб країни, щоб потім якось виїхати за кордон - я все одно не могла, бо просто банально не мала грошей на це. Тож я продовжувала скриплячи зубами працювати медсестрою, щоб зібрати необхідну суму, і тоді втекти з цієї гнилої країни якомога далі!

Та й тут не вийшло все так швидко як хотілось, бо зарплата звичайної медсестри - це просто копійки, яких заледве вистачало на прожиття, і щоб відкласти хоч щось, доводилось затягувати паски по тісніше, і відмовляти собі в будь-якій дрібничці, і то гроші збирались безбожно повільно.

Але ще трохи! Ще кілька місяців і я зможу по тихому гайнути звідси! Ще трохи - це єдине що втішало мене і підтримувало..

- Стрельцова, все готово?! - крикнув мені Євген, місцевий анестезіолог, коли військові стали витягати з автомобіля поранених бійців

- Так, друга і третя операційні готові..

- Стрельцова? - запитав в мене один з військових, який супроводжував поранених, і я здивовано кивнула - А Стрельцов Микола Миколайович, часом не ваш чоловік?..

В мене від цих слів аж в середині все похололо, а ноги просто до підлоги приросли. Тіло аж теліпати стало, коли я переводила погляд з нього туди, куди він вказував, а саме на ще одного бійця, якого зараз діставали з кузова позашляховика..

- М-мій..

Я наче в уповільненій зйомці дивилась як тіло чоловіка вкладають на каталку. Ось його жилава рука безвільно зісковзує з вузького ліжка, бо там самі лиш широченні плечі заледве вміщаються. Вітер куйовдить його русявн волосся, і я мимовільно хмурюсь бо...

Наскільки я пам'ятаю Микола не мав настільки широкоплечої статури, та і волосся в нього було більш темне, то може це не він?

Ті секунди поки я на нього дивилась здавались хвилинами, та думка що це не він, нарешті дає мені можливість вдихнути, а тілу рухатись, і я кидаюсь до каталки, яку санітари вже тягнуть до лікарні, щоб пересвідчитися чи це так, бо якщо ні - то я особисто допоможу йому здохнути! А якщо ні..

- Скажіть Стрельцова це точно ваш чоловік? Бо цих двох і ще кількох, ми знайшли на місці де мала бути ворожа ДРГ, і якщо це не він, то і витягувати з того світу його не потрібно, он того, вказав він на чорнявого чоловіка, трохи підлатати, щоб очуняв і вистачить...