Розділ 15

Інга

Коли в замку лунає скрегіт ключа, я якраз прибираю останню свічку в шафку. Начебто все чисто. Крапелька кудись зникла, але я відчуваю її присутність поряд. Мілош теж, наостанок блиснувши зеленими очима, шмигає за шафу. 

Я встигаю ще раз краєм ока оглянути кімнату в пошуках компромату, і не знайшовши його, виходжу зустрічати Гната. Він впадає в коридор, трохи похитуючись, але все одно знаходить у собі сили привітно посміхнутися. 

― Ну що, мала, нудьгувала? ― Окидає мене дивним незрозумілим поглядом. І від цього погляду у мене буквально підкошуються коліна, а губи починає поколювати тисячами маленьких голочок.

― О, Інго, привіт! ― Слідом за чоловіком заходить трохи розпатлана Віка. – Допоможеш мені. Він трохи перепрацював…

Вона ненав'язливо підтримує його, готова будь-якої секунди підставити плече.

М-да… Де ж їх носило? Задумливо тягну носом ― запаху алкоголю начебто не відчувається... Чого ж так ковбасить?

― Ти вже вибач, ― пихкає моя наставниця, ― Але я роззуватися не буду. Цього героя треба терміново укласти в ліжко.

Теж підставляю плече, і ми удвох заводимо Гната в його спальню, щоб обережно покласти на ліжко.

– Що з ним? – стурбовано питаю, навіть не помічаю, що хмурюсь, спостерігаючи, як Вікторія стягує з чоловіка взуття. Чомусь стає ніяково і спекотно, коли уявляю, як я роздягатиму Гната.

― Простий занепад сил. Хвилин за десять-двадцять відновиться, – знизує плечима жінка. – Зроби відвар із тонізуючих трав, він має допомогти. Добре відновлює ем… інтимна близькість… Але обмежимося напоєм, – кидає на мене виразний погляд наставниця, а я відчайдушно червонію. 

Чи не тому ця сама близькість не потрібна, бо Віка сама про все подбала? Стискаю до болю кулаки, відчуваючи, як у долоні впиваються нігті.

– Ну? – підіймає брови Вікторія. ― Ти робитимеш чай? Чи мені самій піти на кухню?

― Робитиму, ― гиркаю, розуміючи, що надто красномовний погляд кидає на мене відьма.

Невже в моєму голосі прослизнули нотки ревнощів? І до кого, моєї наставниці! Опам’ятайся, Інго! І візьми себе в руки, їй Богу.

– Гаразд, – тягне Вікторія. – Ти не маленька. Сама впораєшся. Збір для настою у нього в кишені. Розберешся. 

― Угу, ― киваю, відчуваючи деяку незручність.

Погляд відьми пронизує наскрізь. Може, вона й мої думки читає?

― І ще, Інго, я ж сподіваюся, ти не наробиш дурниць, ― додає Віка, вже біля вхідних дверей.

Ховаю долоню в рукав светра, і відчайдушно мотаю головою. Вона щось знає? Бути такого не може! Від укусу змії навіть сліду не лишилося. Я дивилася... Може, просто інтуїція?

― Ні, не нароблю, ― твердо відповідаю, чесно-чесно кліпаючи очима. Бо... я їх уже наробила. Але ж не зізнаватись у цьому наставниці.

– Тоді па-па… і на добраніч, – прощається.

― На добраніч... ― усміхаюся у відповідь і зачиняю двері.

Поки я проводжу Віку і ставлю чайник, Гнат уже успішно встигає задрімати. Хвилину стою, роздумуючи, чи варто мені його роздягати. Але в джинсах спати жах як незручно, я знаю. Тому, поки залиті окропом тонізуючі трави, настоюються у великій керамічній чашці, беруся до справи.

Чоловік у півсні слухняно сідає на ліжку і підіймає руки, щоб мені зручніше було стягнути футболку. Але коли моя долоня лягає на пряжку ременя, очі Гната різко розплющуються. У напівтемряві спальні його зіниці здаються величезними й закривають всю райдужку, відливаючи червоним блиском.

― Інго, ― ледве чутно вимовляє він незвичайно хрипким голосом. Його рука підіймається до мого обличчя, ніжно проводить по щоці, обводить великим пальцем контур губ і лагідно охоплює підборіддя. ― Яка ж ти гарна! 

Мої очі розкриваються ще ширше, коли він повільно, немов даючи мені час схаменутися, подається до мене. Серце завмирає холодною грудкою десь у грудях, а по венах, навпаки, починає текти жаркий вогонь. Легенько нахиляюсь вперед. Ні, я не одумаюся. Я хочу цього сама, не менше, ніж він. Кінчики пальців, які продовжують лежати на поясі, начебто поколює голочками. Щось солодко стискається всередині. І коли його губи знаходять мої, я забуваю, як дихати, як думати, як говорити. Припадаю до його незвичайно гарячого тіла, вимагаючи ще й ще такої солодкої ласки.

– Інга… Інга… – у перервах між поцілунками шепоче він. ― Стривай, подумай. Ще трохи я переступлю межу, після якої не зможу вже зупинитися.

― Не зупиняйся. Не треба, – твердо відповідаю і цього разу сама приникаю до його губ. 

З грудей чоловіка виривається глухий рик, міцні руки стискають щосили моє піддатливе тіло, і мене накриває жаркою важкою хвилею. Хвилею, яку я не можу зупинити, навіть якби й хотіла. Але я не хочу, не бажаю. Руки рішуче смикають ремінь, і металева пряжка з тихим дзвоном піддається. 

***

Прокидаюсь від гострого відчуття холоду. Здивовано розплющую очі — невже ми кватирку забули закрити — і приголомшено кліпаю очима. Я лежу на чомусь твердому і холодному. Наді мною розкинулось сіре, затягнуте туманом, небо, з якого обличчя, волосся, руки повільно падають великі білі сніжинки. 

Намагаюся підвестися, обхопити себе руками, щоб зберегти хоч якісь крихти тепла, але не можу поворухнути й пальцем. 

– Прокинулася? – схиляється наді мною незнайома літня жінка. Її риси здаються трохи розмитими, і розглянути їх ніяк не виходить.

– Хто ви? Що зі мною? – нечутно питаю, ледве ворушачи онімілим язиком у роті. 

Стара гиденько хихикає, потираючи сухенькі ручки, і раптово її вигляд змінюється, а переді мною вже стою я сама й бридко посміхаюсь.

– Невже не впізнала? – скрипить відьма. ― Я думала, ти кмітливіша.

– Ти?! – вигукую, починаючи битися у своїх путах. ― Відпусти мене негайно, чуєш! 

Параскева у відповідь тільки посміхається і починає наді мною водити руками, щось бурмочучи собі під ніс. А через секунду мене накриває спалахом світла, після якого я, опам'ятавшись і проморгавшись, бачу тоненьку нитку, що відливає золотистим світлом. Вона підіймається від моїх грудей і до неба. Її кінець губиться десь угорі, у клубах туману, а початок бере, немов від самого серця, яке відразу починає нестерпно нити.