Розділ 10

Гнат

Сирники смачні. Просто чудо які смачні, як і дівчинка, яка з милим заклопотаним виглядом крутиться на моїй кухні біля моєї плити. Давно я відчував такого ― коли про тебе дбають. Це неймовірно приємно, а якщо це робить ще й така красуня, то подвійно. 

Проковтую останній шматочок ласощів і запиваю все це солодким чаєм, кухоль якого невідомо як виявляється прямо переді мною. Що ж, цього вечора я цілком можу собі дозволити розслабитися і просто насолодитися домашнім затишком та увагою. А завтра... завтра все повернеться до джерел. Як не крути, а це блаженство я заслужив, хоча б тим, що демонстрував просто ангельське терпіння стосовно цієї маленької капосної ​​відьмочки. Бо Інга, звалившись на мене, як сніг на голову, вже добряче мені всі нерви вимотала. 

І думав же, наївний, відвезу дитя в гуртожиток і помахаю ручкою, але ні, довелося няньчитися з нею. Я ж сумлінно пропонував інші кандидатури, більш підхожі, або взагалі забрати її до центру реабілітації, але Касл, будь неладна, завела свою шарманку – мовляв, Інзі й так важко, бідна дівчинка стільки всього пережила, а раптом відьма ще раз до неї спробує дістатися, а я зможу захистити. 

Це все безперечно добре, тільки що мені тепер робити з цією дитиною? І ні б вона ще тихо-мирно погоджувалась з усім, що я їй наказую, але у відьмочки в одному дуже симпатичному місці грає велике таке шило. Іноді мені здається, що вона навмисне мене провокує, щоб позлити, випробувати, так би мовити, межі дозволеного, як це часто роблять бунтівні підлітки. Та й язичок у неї отруйний, як жало змії. Ось недарма я цих відьом на дух не переношу. Є в них така особлива якість, яка характеризується дуже влучною і досить-таки відомою всім фразою: "Зробив капость ― серцю радість". І жити без капості цієї не можуть. Потрібно їм, як повітря доводити оточуючих до білого накалу. А я, по ходу, для Інги найзручніший і найапетитніший донор. 

Бути донором мені не подобається, я якраз таки віддаю перевагу зовсім протилежній ролі, про що, власне, і повідомив Касл. Але нашій наймудрішій начхати з високого дуба на мої уподобання, її як керівника цікавлять більш глобальні речі. От і няньчуся я тепер з дівчиськом, як дурень з писаним яйцем заради великого блага. Але краще б мене в поле, в найглухіше карпатське село на радість усім місцевим лісовикам і кікіморам, ніж у квартирі з Інгою.

І варто собі зізнатися, що причиною цього аж ніяк не колючий характер юної відьмочки, а навпаки те, що з недавніх пір у мене до неї почали прокидатися несподівані почуття, які мені зовсім не подобаються.

Відправляю після вечері кулінара спати, а сам, як справжній джентльмен, викликаюся прибрати на кухні після приготування, треба ж і свій внесок зробити в домашній затишок, а то Інга і так на ногах ледве стоїть. Тяжко їй довелося: щойно смерті уникла, цілий день у Центрі провела, а потім до плити. Інга, звісно ж, опирається, але якось мляво, без вогника, і прикриває позіхання забрудненою борошном долонькою. 

А поки прибираю тарілки та чашки зі столу, мимоволі прислухаюся до того, що робить Інга за стіною. Ось чується звук дивана, що розсувається, ось рипнули дверцята шафи, звідки дівчина дістає постільну білизну, а зараз до мене явно долинають тихі звуки шарудіння одягу. Чи це я собі тільки придумав? Але уявляти і бачити Інгу у своїй футболці мені дуже подобається, ніби хтось первісний у моїй голові криком кричить, що ця жінка належить мені й лише мені.

Струшую головою, викидаючи небезпечні думки, і вмикаю воду, щоб заглушити звуки за стіною, ще не вистачало зациклитися на цій дівчинці. У мене і так роботи вагон і маленький візок. 

Параскевію ми так і не знайшли, допит Зої нічого не дає. Але є одна істотна деталь, яка відрізняє її від решти жертв. Зоя була вже хоч і молода, але сильна і досить успішно практикуюча відьма, ініційована кілька років тому, а не юна дівчина, що нічого не здогадується про свої здібності. Чи то стара карга стає сильнішою, чи її підтискає час. Хоча одне одному не заважає. Турбує те, що вона вибрала собі тіло, і відступати від нього не збирається. Про методи старої ми нічого не знаємо: де вона може ховатися теж, як, власне, обирає чергову жертву... І це бісить, неймовірно бісить. Просто до зубовного скреготу. Якщо так подумати, то це найважча річ у моїй роботі – чекати на результати експертизи, порівняльного аналізу, звітів профайлера і не діяти. 

Мені здається, я всього на хвилину стуляю очі, як мене будить дзвінок телефону.

– Слухаю, – сонно хриплю у слухавку, побачивши на екрані номер начальника відділу.

― Завгорецький, спиш? – хмикає шеф.

Переводжу погляд на настінний годинник, на якому ледь перевалило за п'яту. 

– Спав, – похмуро підтверджую. 

― У нас тут ще одна жертва намалювалася за твоєю справою. Вижила... 

Ця новина миттю струшує з мене сонливість.

– Їду, – коротко кидаю та відключаюся. 

Дівчину, швидше за все, вже доставляють до центру. І що раніше я розпочну допит, то краще.

Швидко натягую одяг і тихо заходжу до кімнати Інги ― треба попередити свою відьмочку, що вона залишається одна.

Дівчина солодко сопить, поклавши руку під щічку, довге світле волосся розкидалося по подушці, ковдра сповзла до талії, а футболка, навпаки, збилася і підкотилася вгору, небезпечно відкриваючи світлу смужку шкіри під ребрами. Поспішно натягую на Інгу ковдру і лише потім легенько торкаюсь плеча.

– Гнате, – повільно розплющує пронизливі блакитні очі. ― Щось трапилось?

― Так! Мені потрібно до центру. Потім розповім. Залишайся вдома, тут ти в безпеці.

― Мені на пари треба, ― хмурить світлі брівки це вперте диво.

– Пропустиш сьогодні, – заявляю. ― Відвезти тебе я не можу, а ризикувати життям не дозволю.

Підборіддя дівчинки вперто скидається, але я швидко припиняю її заперечення і виходжу з кімнати. Часу на суперечки немає від слова “зовсім”.

Дорога до “Вікон” пролітає миттєво, я навіть трохи порушую правила, прагнучи якнайшвидше отримати хоч якусь зачіпку, на щастя траса зовсім порожня. А, прибувши на місце, не гаючи часу, йду до медблоку, куди помістили жертвую. Але зустрічають мене сумні працівники, начальник і напарник, який прибув за кілька хвилин до мене.