Розділ 9

– А тепер дивись, – каже Макс, повертаючи до мене монітор комп'ютера. 

– Це я? – здивовано кліпаю очима, розглядаючи знімок жіночої фігури оповитий якимсь райдужним маревом. Найбільше в цій мерехтливій оболонці блакитного кольору, але решта теж присутні потроху. Зображення нагадує малюнок інфрачервоного випромінювання тіла, але барв значно більше.

– Ти, – усміхається хлопець. ― Правда, гарна? 

Ошелешено дивлюся на нього, здивована несподіваним компліментом, але Максим повністю захоплений спогляданням мого зображення на моніторі. Я-а-асно…

― Мабуть, ― знизую плечима, хоч і розумію, що він не побачить цього жесту.

– Блакитний означає, – проводить він пальцем за найпоширенішим спектром. ― Що тобі найлегше з водною стихією. А ще, що ти дуже допитлива та творча людина. Але це так… езотерика.

― Зрозуміло, ― здивовано тягну, ще раз уважніше придивляючись до свого знімка.

Взагалі я мала вже познайомитися зі своєю легендарною наставницею, але вона досі не з'явилася, а Гната терміново кудись викликали у справах. Няньчитися зі мною залишили Макса. У мене, звичайно, був вибір ще посидіти ці пару годин у кабінеті психолога, вирішуючи чергові тести, але я вперлася рогом. Тим більше, що вчений явно був не проти моєї компанії.

– Ну, Вершигоро, зізнавайся, чим ти тут займаєшся з моєю майбутньою ученицею! ― дзвінкий жіночий голос, як ножем розрізає спокійну атмосферу лабораторії.

Ми відстрибуємо один від одного на метр, немов підлітки, що милуються, застигнуті строгим батьком, і синхронно повертаємося до дверей. А там, незворушно притулившись плечем об одвірок, стоїть напрочуд красива витончена рудоволоса жінка. Точніше вона була колись дуже гарна, тепер же через всю її щоку тягнеться довгий білий шрам.

― Привіт, Віко, – махає рукою хлопець. – Ми тут, доки тебе не було, вже зробили знімок ефірного тіла.

– Здрастуйте, – вимовляю я майже одночасно з Максимом.

– Ух, які молодці. А я думала, байдикуєте, ― задоволено усміхається, потираючи руки. ― Ну, показуй, ​​до чого моя дівчинка матиме здібності.

– Вода та всі її агрегатні стани, – киває на монітор. 

― І не тільки, ― задумливо постукує пальцем по губах моя наставниця.

– А що ще? ― Нарешті і я вступаю в розмову.

― Дещо, в чому я поки що не впевнена, дитя. А ось коли знатиму точно, тоді й тобі скажу, – ухиляється від відповіді, і відчужено додає. – Нам би тим, що маємо, навчиться керувати…

Збентежено хмурюся, явно не чекаючи такої відповіді. Чомусь усі говорили про навчання якось побіжно, але дуже наполегливо. Та слова Вікторії, наштовхують на думку, що ні легко, ні просто не буде. Чи витримаю подвійне навантаження, навчаючись і тут, і в універі?

Попрощавшись із Максимом і пообіцявши зайти ще в гості, поспішаю за своєю наставницею коридором, поки ми не опиняємось у невеликій, але дуже затишній залі.

Високі вікна, прикриті лише повітряним тюлем, на підлозі пухнастий килим і безліч невеликих, пухких, як пиріжки, подушечок. У кутку стоїть столик, з якимись чашками, свічниками, коробочками та іншими дрібничками, які я не встигаю розглянути. 

― Це кімната для медитацій, ― пояснює наставниця, сідаючи по-турецьки на найближчу від неї подушку і, змахнувши рукою, пропонує мені зробити так само.

Опускаюсь навпроти неї, теж скрутивши ноги в крендель, і очікую дивлюся на жінку.

— Перш ніж я візьму тебе під свою відповідальність, думаю, логічно нам з тобою познайомиться ближче, — каже вона. – Зробімо так. Ти розповідаєш усе, що вважаєш за потрібне про себе, я про себе, а потім ми ставимо одна одній питання, на яке потрібно відповісти чесно, як би складно не було. Домовились?

Мовчки киваю і знову дивлюся на дівчину.

– Тоді я почну. Мене звуть Вікторія, можеш до мене звертатися Віка, мені тридцять шість, вже шістнадцять років я працюю на корпорацію “Вікна” і десять із них навчаю дітей. Я спадкова відьма, найкраще мені дається стихія вогню, тобто піромантія, але з іншими теж непогано справляюся, так що конфліктів у нас бути не повинно. Тепер твоя черга.

Закушую губу, не знаючи з чого почати. У Віки це так жваво виходило. Боюся, я так не зможу. Але, зібравшись із силами та зітхнувши глибше, теж починаю короткий переказ своєї нічим не примітної біографії. Наставниця слухає мовчки, схиливши голову набік і з явним інтересом, хоча гадки не маю, що в моєму житті такого цікавого.

― Гаразд, ― вислухавши мене, киває. – Тепер питання. Але пам'ятай максимально чесно. Брехню я відчую. Втім, і ти теж, якщо зосередишся. Ми ж відьми. Готова?

― Готова, ― рішуче заявляю, настроївшись відповідати.

– Чим тебе підкупила відьма? Що пообіцяла, натомість за тіло?

Задихаюсь від несподіванки, явно не очікуючи такого запитання. Відповідати на нього болісно соромно. Кому хочеться знову себе відчути наївною дурепою. Коли я розповідала у Виворотнях свою історію, ще свіжі були емоції страху, жаху та ейфорії від порятунку. Тепер зовсім по-іншому.

– Інго, тільки чесно, – попереджувально зблискує карими очима Вікторія.

Ну що ж, розповіла одного разу, розповім і вдруге…

Як я не побоювалася, але, озвучуючи відповідь, я не побачила в очах наставниці ні зневаги, ні засудження, лише співчуття та розуміння.

― Молодець. Ти дуже сильна дівчинка, – несподівано хвалить мене. – Тепер твоя черга. Щоб ти хотіла дізнатися?

Замислившись, окидаю її поглядом, трохи довше, хоч і в рамках пристойності, затримавшись на шрамі. Але раптово в голові виникає інше питання. Я сама не знаю, чому вирішую запитати про це, просто слова злітають із моїх губ, перш ніж я встигаю подумати.

– Чому ви не хотіли брати учня? Я відчуваю. Точніше, мені так здається... Не знаю, як це пояснити...

– Чому? Знаєш, я думала, ти про шрам спитаєш, – гмикає Вікторія. – Це очевидно. А ти здивувала… Розумієш Інга, до учнів звикаєш, прикипаєш душею, вирощуєш, тренуєш, а потім відпускаєш у поле. А там буває важко, дуже складно. І небезпечно.