Розділ 7

Знайома атмосфера кухні зачіпає якусь незрозумілу ностальгічну нотку в грудях. З зітханням сідаю на табурет і спостерігаю, як спритно Гнат насипає порцію чаю в сніжно-білий пузатий заварник, перед цим обдавши його окропом, і заливає водою. Понишпоривши в холодильнику, витягає з нього сир та ковбасу і споро споруджує прості та ситні бутерброди.

― Фірмова страва, ― посміхаюся, дивлячись на гору апетитних скибочок. 

― Не тільки вона, я ще картоплю просто майстерно смажити вмію, ― пирхає. ― Пальчики оближеш! Аля була у захваті.

Добродушний настрій як рукою знімає. Навіть не очікувала від себе, що мимохідь згадане жіноче ім’я так різане по нервах. Хто ця Аля? Колишня його? Нинішня? Думка про те, що Гнат для когось готував, наждачкою тре по серцю. Я навіть і не замислююся про те, що сприймаю його як уже свого, особистого чаклуна. А в цього особистого, виявляється, хтось може бути.

Щось усередині вимагає, волає не своїм голосом дізнатися, хто ж ця Аля, але так сильно "палитися" я не хочу. Втім, мене, напевно, вже давно здав червоний рум'янець, що залив щоки. Що ж, робитимемо хорошу міну при поганій грі, або як там кажуть.

― А Аля не буде проти, що я в тебе поживу? ― старанно вдаю байдужість. 

Підкреслено уважно вибираю найпривабливіший бутерброд, але навіть взявши його в руки, не поспішаю їсти. Щось нудотне крутиться в шлунку…

― Аля? ― навіть голови не підіймає, розливає собі й далі ароматний чай по чашках. ― Ні… З чого їй бути проти?

Ніяково вовтужусь на стільці, не знаючи як продовжити діалог далі. Поки що зрозуміло лише те, що ця Аля або зовсім не ревнива особа, або його сестра. Як же випитати далі і не здати себе з тельбухами? І взагалі, чому мені такі дурниці в голову лізуть? Яка мені справа до Ігнатових дівчат?

“Годі, Інго! Настав час припиняти цю клоунаду. Ти взагалі-то зовсім інше має питати!” – подумки смикаю себе. 

Мене вбити, між іншим, хотіли всього лиш годину тому. Так, що вгамовуємо зайві емоції й беремося до найважливіших тем. Наприклад, про Параскеву чи Зою, про роботу Центру, про медіумів, про свої сили, про його раптову своєчасну появу, про те, зрештою, чому ця примара до мене причепилася? Ось що важливе! І я вже відкриваю рота, щоб поставити якесь з цих надважливих питань, але з моїх губ злітає зовсім інше:

― Отже, твоя дівчина не ревнива?

Ой, дурепа! Дурнувата ослиця з гострим нетриманням мови. Це ж треба таке бовкнути!

– Яка дівчина? ― неуважно уточнює Гнат, відпиваючи чай.

― Аля… ― позорюсь до кінця, продовжуючи в голові лаяти себе останніми словами.

– Аля? ― Нарешті відривається від свого заняття. ― Вона не моя дівчина. Вона дружина мого друга.

Кліпаю ошелешено. Ой, як невдобно…

― Я-а-асно, ― зніяковіло ховаюсь за чашкою. Проте полегшення розливається солодкою патокою. 

― Може, тебе ще щось цікавить, окрім мого інтимного життя? ― Підіймає брови. 

У голосі звучить легка іронія. Але я сама винна. Хто мене за язик тягнув? Тепер приводів кепкувати в Ігната стане більше.

― Усе мене цікавить. Із самого початку, ― відкидаю боязкість і беру "бика за роги". ― Мене хочуть убити, і я думаю, що маю право знати про цю справу до найменших подробиць. Але перше, що я хочу дізнатися ― як ти зрозумів, що зі мною і примчав рятувати?

― Я попросив Рука за тобою стежити, ― знизує плечима.

– Кого? ― Здивовано округляю очі.

– Рука. Ворона.

― Ти шпигуна до мене приставив? ― задихаюсь від обурення.

― Гадаю, ти в образі не залишилася, ― хмуриться. ― Можна було б "дякую" сказати. Завдяки цьому шпигуну ти досі жива.

– Дякую, – засоромившись, бурчу. Але все одно не дуже приємно відчувати, що за тобою весь час спостерігали. ― А що з Параскевою з'ясували? Чого вона хоче від мене та інших? Це точно вона?

― А бажання Параскеви, що за життя, що після смерті не змінилися, ― зітхає Гнат. ― Вона як хотіла вічну молодість, так і продовжує хотіти. І, власне, робить для цього все можливе.

― Як таке можливо, вона ж померла, ― приголомшено кліпаю очима. ― Вона що стала зомбі?

– Гірше, Інго, – похмуро карбує Гнат. ― Набагато гірше...

Набагато гірше? Про що він?

– Гнат… – мій голос злякано тремтить. Від колишньої бравади не залишається сліду. – Хто вона?

― Вона неупокоєна відьма. Сильна. Повна агресії та спраги життя. І якщо хочеш жити, мусиш у всьому мене слухатися, бо маю погане передчуття...

― Яке? ― нервово ковтаю, насторожено спостерігаючи за чоловіком. Він різко підіймається з-за столу і починає ходити по кухні, запустивши п'ятірню у волосся.

– Яке, Гнате? ─ наполегливо повторюю своє запитання.

Жах наростає, нервове тремтіння охоплює тіло з маківки і до п'ят. 

― Зрозумій, ― він зупиняється навпроти мене і присідає навпочіпки, так, щоб наші погляди зустрілися. ― Я не хочу тебе лякати, не хочу, щоб ти жила вічно озираючись за спину. Але промовчати і не розповісти ─ це теж наразити тебе на небезпеку. Їй потрібне твоє тіло.

― М-м-моє тіло? ─ широко розплющую очі.

– Та твоє тіло, дар, здібності, – киває чоловік. ─ Ти виявилася набагато сильнішою, ніж думала Параскева, ніж думали ми з Данком. Вже двічі ти обходила її накази, чинила опір. 

Його голос поєднується з шумом у вухах, половину слів я не розумію, але й того, що чую, достатньо, щоб злякатися до гикавки. 

– Що я маю робити? ― стискаю кулаки до побілілих кісточок. Я не віддам своє тіло мерзотній старій. Я боротимуся до кінця, вона мене точно не отримає. І якщо треба буде сидіти в цьому їхньому Центрі під замком, я згодна і на це, доки вони не прикінчать цю гадину.

― Розумничка, ― тріпає мене по волоссю Гнат. – Я знав, що рано чи пізно твій здоровий глузд таки переможе.

Скрипнувши зубами, відхиляюся, перериваючи цю специфічну ласку, але мовчу. 

– То що треба зробити? – знову питаю.

― Ну, по-перше, поки поживеш у мене, ми це вже обговорювали. По-друге, треба з'їздити знову у “Вікна” та пройти обстеження. Ми повинні знати, як на тебе вплинули нещодавні події, та оцінити твій потенціал і можливості. Не погано було б ще підібрати тобі наставника.