Розділ 5

Якщо когось колись будили стягуванням теплої ковдри з теплого, розімлілого від сну тіла, то я йому щиро співчуваю. У моєму житті такий досвід виявився першим. І це до біса огидне почуття! Але для Гната зовсім не аргумент. 

Безжально зірвавши з мене покривало, він навіть не думає перепрошувати. Я спросоння тільки й можу, що сонно моргати, намагаючись відірвати голову від подушки, а він, зараза така, бадьорий, свіжий і задоволений собою. 

Його погляд зухвало виблискує, пробігається по мені й зупиняється на моїх нижніх майже дев'яносто. Дурнувата футболка задерлась до самого “не можу”, й ледь прикриває стегна. 

― Десь я вже таке бачив, ― задумливо промовляє цей нелюд, навіть і не думає відвернутися. 

Фраза бадьорить краще за стягнуту ковдру. 

Дико зойкнувши, схоплююся на ноги й смикаю свою “нічнушку”.

― Ти нормальна людина! ― моє обличчя палає від збентеження та гніву.

― Відносно… ― підморгує. ― Якщо чаклунів можна назвати нормальними людьми… 

Пирхаю, відкидаю з лоба розтріпане волосся.

― Якщо, як ти заявив раніше, десь уже таке бачив, ― роздратовано огризаюсь. ─ То в мене для тебе погана новина. Дивитися на жіночі принади й лише невиразно згадувати, де і коли таке бачив ― перша ознака склерозу. Що, з особистим життям дуже погано?

На секунду Гнат змінюється в обличчі, і щось невловимо гірке миготить у його очах, але потім він знову набуває свого звичного нудно-невдоволеного вигляду. Й одразу ж наказує: 

― Збирайся! Я каву зварив і зателефонував до корпорації. На нас чекають.

Подумки знизую плечима ― яка муха його вкусила…

Одягатись починаю, лиш переконавшись, що мій ранковий гість вийшов. 

В думках крутяться питання ― що це за корпорація така, де мене збираються просвітлювати? Та й хто, власне, візьме на себе цю нелегку місію? Чи в них там Хоґвортс ховається у підпіллі?

Сніданок проходить поспіхом і в метушні. Я нервуюсь, уявляючи собі “Вікна” чимось схожим на закриті установи на кшталт психіатричної лікарні. Гнат посміюється, спостерігаючи за моїм хвилюванням, але навіть найменшої спроби не робить, щоб розвіяти тривоги, що з'їдають мою душу. Зараза ― ось він хто! 

― Швидше, Інго! ― прикрикує, помітивши, що я, задумалась над кухлем з кавою і з печивом за щокою. 

Поспішно пережовую і допиваю, не наважуючись драконити чаклуна ще більше. А через кілька хвилин ми, з горем навпіл, все ж таки вибираємося з квартири.

Дорогу до цих "вікон" майже не запам'ятовую. Зимовий пейзаж нудний і одноманітний до неможливості. Єдине, що вдається легко зрозуміти ― ми минули межу міста і їдемо зараз трасою. Ліворуч і праворуч миготять лісопосадки та поля, а самотні зупинки не тішать око хоча б віддалено знайомими назвами.

Я помилилась. Будівля цієї самої корпорації хоч і нагадує зовні лікарню, але чомусь викликає зовсім інші асоціації. Довгі світлі коридори, безліч дверей і люди, що кудись заклопотано поспішають. 

Страх несподівано відпускає. Навколишнє, раптово усвідомлюю, анітрохи не лякає. Навпаки, складається дивне враження, що нарешті потрапила туди, куди треба.

Але коли ми зупиняємося перед нічим не примітними дверима, і мій супровідний тихо стукає, відчуваю в серці неприємну колючу голочку тривоги.

― Увійдіть! ― суворий жіночий голос мені знайомий, але як не намагаюся, а пригадати звідки не можу. 

Гнат відчиняє двері й підштовхує мене в спину.

– Степанидо Кас'янівно, здрастуйте. Я привіз відьму!

Це звучить так, наче він служитель священної інквізиції й притягнув мене на допит перед трибуналом. 

Чомусь стає смішно, і я, не втримавшись, тихо пирскаю в кулак.

Жінка за столом відриває погляд від екрана тоненького, як аркуш картону, ноутбука, і трохи спустивши окуляри на ніс, міряє мене зацікавленим поглядом.

― Інга, якщо не помиляюсь? ― привітно усміхається.

― Т-а-а-ак, ― чомусь нервую. ― Інга Зарецька.

― Дуже приємно, Інго Зарецька, ― усмішка не сходить з її губ, наче приклеєна, і змушує нервувати ще дужче.

З недавніх пір я не дуже довіряю доброзичливим паням. Буркітливий і похмурий Гнат здається безпечнішим, і я неусвідомлено підсуваюся ближче до нього.

Жінка ніяк не реагує на мої міграції, а чоловік лише здивовано підіймає брови, проте хоч не коментує, слава Менделєєву.

― Мене звуть Степанида Кас'янівна, як ти вже чула, ― хмикає пані, не відриваючи від мене погляду. ─ Я голова корпорації “Вікна”.

― Дуже приємно, ― фраза виходить якоюсь кострубатою і нещирою. Будь-хто, хто б її почув, відразу ж засумнівався в цій самій "приємності".

Але жінка знову ігнорує мої закидони.

― Гнате, ти можеш поки бути вільним. А ми побалакаємо тут, по-дівочому… ― раптом, немов у помсту, відсилає мій захист. 

І я, недовго думаючи, впиваюся в його руку вище ліктя, як голодна піранья в шматок м'яса. 

― Інго, ― цідить крізь зуби моя здобич. ― Пусти! Ти ж мені зараз руку вирвеш.

― Ні! ― моя відповідь категорична й обговоренню не підлягає. ― Потерпиш! Ти ж мужик...

Після цих слів Гнатові явно мене терпіти не хочеться, і він знову робить спроби вирватися, але тут мені допомагає сама природа. Пальці зводить судомою, і розчепити їх можна лише за допомогою ломика. 

― Інго, ти що твориш? ― шипить, як чайник. Ой, довела... До білого жару довела...

― Не знаю? ― дивлюсь безпорадно, як Робінзон на П'ятницю.

― Що ж… Я бачу, ви… “потоваришували” останнім часом, ― робить висновки Степанида “Як-її-там її”. ― Залишся, якщо дівчинці у твоїй присутності легше.

Дівчинка згідно киває, як китайський бовдур, не звертаючи уваги на роздратований зубовний скрегіт Гната.

― Сідай, ― вказує на стілець перед своїм робочим столом. Гнату ж недбало махає у бік невеликого диванчика, що скромно причаївся в самому куточку.

― Інго, ― починає, коли я, нарешті, випускаю зі своїх лапок нещасну кінцівку чаклуна й обережно вмощуюся на самий краєчок стільчика. – Тобі Гнат розповідав про нас?