Розділ 2

Стою над урвищем і з завмерлим серцем дивлюся вниз.

─ Правда, дух перехоплює? ─ захоплюється Назар. 

Інструктор саме допомагає йому застібнути екіпірування. 

Легенько киваю, борючись із нудотою та запамороченням. Боже, ну чому він вирішив саме в такий спосіб вразити мене на першому побаченні? Канатна дорога через річку! Серйозно? Я розумію, що знати про мій страх висоти він був не зобов'язаний. Але мені від цього не легше. Та й взагалі можна було спитати…

― Ти наступна, ― усміхається Назар і, показавши великий палець, з гиканням летить через прірву зі швидкістю шістдесят кілометрів на годину (я не полінувалась ― погуглила).

Нервово ковтаю. 

― Тепер ваша черга, пані, ― повертається до мене інструктор, коли Назара на протилежному березі вже беруться звільняти від страхувальних ременів. 

Мені тільки так здається, чи очі інструктора насправді хижо блищать? І трос поскрипує підозріло… І кріплення на екіпіруванні якісь ненадійні… Матусю рідненька!

― Пані, ви йдете? ― З роздратуванням квапить, а я не можу й кроку ступити. Фобії, вони такі…

― Інго, чого застигла? ― чую в голові шепіт.

Не маю і краплі сумнівів, хто це зі мною розмовляє. Навіть не потрібно діставати крихітне дзеркальце з нагрудної кишені сорочки. 

― Боюся, ― шепочу онімілими від страху губами. 

― У нас серйозна компанія, ― хмурить брови інструктор, вирішивши, що я звертаюся до нього. ― Жодного трагічного випадку за всі п'ять років, що ми працюємо.

― Ага, ― киваю, але продовжую стояти на місці. Чоловік починає нервово притупувати ногою.

― Допомогти? ― Запитує дзеркало.

― Допоможи… ― тихо відгукуюсь.

Чоловік здивовано підіймає брови, знову вирішивши, що до нього. Бере мене під пахви й переносить до краю майданчика. З кишені задоволено гмикають, а наступної секунди моїми руками, ногами, та й усім тілом починає хтось керувати.

Ні, я все роблю правильно. Навіть мило і вдячно посміхаюся інструктору, слухняно просовуючи руки й ноги в ремені. Зручно розташовуюсь на якомусь аналогу сидіння, хапаюсь за канати. А потім роблю крок у прірву. 

Десь у горлі застрягає переляканий вигук і завмирає на губах, так і не вирвавшись із рота. Натомість я, розправивши руки, немов крила, весело регочу і бовтаю в повітрі ногами, демонструючи найвищий ступінь задоволення. З глузду з'їхати!

А на тому боці мене вже зустрічає задоволений Назар.

― Я знав, що тобі сподобається, ― підбігає до мене, як тільки інструктори повністю виймають мою тушку з екіпіровки. 

Мізки розриваються від суперечливих реакцій. Посміхаюсь, а він несподівано цілує в губи. Мабуть, воно таки того варте. Не такий вже й нудний цей Назар, як здалося вчора.

*** 

Обережно провертаю ключ у замку, намагаючись не розбудити сусідку по кімнаті, і тихо заходжу. Але виявляється, що мої старання марні. Кімната залита яскравим світлом, а Наталка й не думає спати. Ба навіть навпаки, хлебче каву відрами й щось старанно учить. 

― Ну, ти даєш, Зарецька! ― Зустрічає мене здивованим вигуком. ― Як у гуртожиток пустили після дванадцятої?

Знизую плечима, вішаючи курточку в шафу.

― Шоколадка творить чудеса… 

Тим більше що на "хабар" Назар не поскупився і купив найдорожчу.

― Ну, нехай вона тобі й завтра “натворить чудеса”, коли колоквіум здаватимеш… ― гмикає Наталя й знову заглиблюється в підручник.

― Який колоквіум? ― розгублено плюхаюся на стілець. 

― По органіці ... ― показує очима на книгу, яку тримає в руках.

Органіка? З глузду з'їхати! За ніч підготуватись не реально. А в мене ще й одна лабораторка висить пропущена, ніяк не відпрацюю.

― Хто сказав? ― Про всяк випадок уточнюю. Але й так розумію, що жодної помилки немає, Ната не стала б так жартувати.

― Волновенко. Сьогодні на лекції ... ― осудливо хмуриться. ― Потрібно просто частіше там з'являтись.

Так, я знаю, що останнім часом забагато пропустила. Наш роман якось швидко закрутився-завертівся, й стало не до навчання. І якщо в Назара на факультеті працював якийсь родич, і йому іноді робили потурання та йшли назустріч, то я була одна, як палець. 

Вступивши власними силами до столичного Вишу, весь минулий рік гризла граніт науки зі страшною силою, намагаючись витягнути на стипендію і хоч так допомогти батькам утримувати мене.

Ну що ж. Робити нема чого. Хутко біжу в душ, нашвидкуруч роблю і собі величезний кухоль кави, насипаю щонайменше чотири ложки цукру і заходжуся вчити, сподіваючись, що таке підношення мій мозок сприйме прихильно й активує все до однієї клітини гіпокампа. 

Наташка вже давно вимкнула свою настільну лампу і завалилася спати, годинник показує чотири ранку, а я і половини ще не пройшла. Навіть боюся подумати, що на мене чекає завтра. Не реально за дві години впхнути в голову силу-силенну знань.

― Інго! І-і-інго! Проблеми? ― чую голос двійника.

Я за ці кілька місяців уже звикла до того, що інша Інга періодично виникає в дзеркалі, розмовляє зі мною і часом дає дуже слушні поради, тому відповідаю цілком щиро:

― Не те слово! Завтра, вірніше сьогодні, колоквіум, а я нічого не знаю. Мені кришка.

― Я можу допомогти. Хочеш?

― Як? Підказуватимеш? ― здивовано гмикаю. 

Проте, чому б і ні. Цікава ідея. Якщо двійник може керувати моєю свідомістю, то що заважає йому прочитати книгу та підказати мені правильні відповіді.

― Не зовсім, ― загадково ухиляється від відповіді. ― Але результатом ти будеш задоволена.

Гаразд, мені втрачати нічого. Поки я говорила, часу залишилося ще менше, а матеріалу, який потрібно вивчити, ні.

― Допоможи! ― твердо киваю дзеркалу…

І в наступну мить…

― Інго! Ну ти даєш! Молодчина! ― плескає хтось по плечу, й раптово усвідомлюю, що не в ліжку з підручником, де пам'ятаю себе востаннє, а серед одногрупників, що гомонять, під дверима аудиторії. ― Відповіла навіть краще за самого Бірюкова! Красава! Перша п’ятірка на потоці.