Насправді мені зовсім не хочеться бігти до цього ставка. Грудневий холод пробирає до кісток, заповзає під легку курточку, щипає почервонілу шкіру рук, сковує до болю пальці на ногах, взутих зовсім не по сезону в легенькі кеди. На правій щоці щемить подряпина ― зачепилась за гілку, а в лівому конверсі відчутно хлюпає ― навіть не уявляю, коли встигла вступити в калюжу…
─ Швидше, Інго, швидше! ─ звучить у голові її голос, якому я не здатна опиратись, тепер уже не здатна. Він підстьобує мене, немов батогом, змушуючи збільшити швидкість.
Коли я стала настільки залежною від неї, настільки керована нею, важко відповісти. Те, що почалося кілька місяців тому, як невинна витівка, набуло справді загрозливих масштабів і тепер моїм тілом керую зовсім не я, а хтось інший. Хтось, чийого імені я не знаю, і тепер уже навряд чи дізнаюсь.
В останньому ривку продираюсь крізь зчеплені гілки кущів і вискакую на галявину, серед якої сріблиться рівна гладь відьмівського озера.
─ Знайшла! ─ білястим клубком пари виривається з рота тріумфальний вигук.
Не даючи мені й хвилини на роздуми, вона штовхає моє тіло вперед. Буквально, пролетівши останні кроки, з розгону стрибаю в холодну воду.
У першу мить здається, що це окріп, настільки пекуче холодними здаються зимові води невеликого лісового ставка. Інстинкт самозбереження змушує затримати дихання, коли каменем йду на дно. Насправді я добре вмію плавати, це вона забороняє рухатися, не дозволяє врятуватися.
Руки безвольними батогами бовтаються з обох боків, а ноги вже встигають торкнутися неглибокого дна. Намоклий одяг швидко перетворюється на непіднімний баласт, який тягне каменем вниз. На цьому моя витримка закінчується, не рятує ні заціпеніння від холоду, ні вмовляння, вода розпеченою лавою заливається в рот і ніс, обпалюючи все всередині, змушуючи легені горіти вогнем.
Я так хочу жити, так хочу бачити світ, знайомитись з його чудесами, подорожувати, зустрічати нових людей. Як мало мені приготувала доля, як недовго я прожила. Прожила, не цінуючи кожної миті, сприймаючи все як належне і зовсім не дбаючи про завтрашній день.
Моє тіло, наче велика важка лялька, лягає на донний пісок. Нічне небо крізь товщу води здається каламутним і безликим, майже чорнильно-чорним, якби не блякле кружальце байдужого холодного місяця.
У розпачі з останніх сил відпихаюсь п'ятами й долонями, наче розриваючи невидимі пути. Прагну до цієї плями, яка стає все яскравішою і яскравішою. Я не хочу, не віддаватиму їй себе! Не дочекається! Я повинна боротись, повинна віднайти сили. Відчайдушно борсаюсь, відштовхуюсь від води, намагаюсь протиснутись крізь її товщу. А потім пекучий біль у голові остаточно змушує прийти до тями, і я нарешті відчуваю, що хтось тягне мене за волосся нагору.
─ Витяг таки? ─ чоловічий голос долинає немов крізь вату, поки я відпльовуюсь і відкашлююсь у когось на руках. ─ І чого їх усіх тягне сюди?
─ Може, тому що малолітні дурепи? ─ припускає той, у кого я на руках.
Обережно вкладає мене на землю.
Від обурення закашлююсь ще сильніше, відчуваючи, як легені та шлунок звільняються від залишків води. Теж мені мудреці знайшлися. Я за порятунок вдячна, безумовно, але такий висновок робити відразу про мене, це якось не зовсім етично, хіба ні?
─ Самі ви такі, ─ хриплю, морщачись від болю в горлі, що садить.
Чоловіки перекидаються незрозумілими поглядами, і один із них видає:
─ Точно відьма! Таке не тоне.
Похмуро міряю їх поглядом, бо спроби відрубати у відповідь закінчуються надсадним кашлем і незрозумілим хрипом. Рятувальники височать наді мною, як два хмарочоси. Обидва високі, широкоплечі й дуже симпатичні.
Дівоче серце в грудях зніяковіло завмирає, і я його роздратовано осмикую ― яка різниця, як виглядають ті, хто врятували від смерті, важливе лиш те, що лишилась жива. Але розумію, що лукавлю. Лежати на руках у гарного хлопця набагато приємніше, ніж у Квазімодо.
Поки розглядаю красенів, мокрий одяг стає крижаним, і зуби починають вибивати чечітку.
─ Роздягайся! ─ наказує той, що мене ніс і протягує руки у спробі стягнути з мене одяг.
─ Що-о-о?! ─ виривається у мене злякане. ─ Руки прибери!
Від жаху моментально приходжу до тями. Й спершись на лікті похапцем відповзаю. Тільки зараз помічаю, що він абсолютно голий. Ось прям зовсім. Прям у чому мати народила. Чесно-чесно. Так і знала, що безкорисливої доброти не буває.
─ Ось до чого ж молодь аморальна пішла, ─ докірливо хитаючи головою, повертається до свого напарника. ─ Одна розпуста в голові.
Це в кого тут розпуста? Роздратовано соплю замерзаючим носом.
─ І не кажи, ─ гмикає той у відповідь. А потім нахиляється до мене. ─ Тобі треба зняти мокрий одяг, інакше підхопиш запалення легенів, ─ починає пояснювати він. ─ Я тобі віддам свою парку, вона досить довга, а Гнат пожертвує улюблені кальсони.
─ У мене немає кальсон, ─ бурчить Гнат. Відвертається й квапливо починає натягувати білизну.
─ Немає кальсон, значить, у хід підуть твої спортивки, ─ сміється. ─ Якось добіжиш до котеджу, а там Ліля приготує нам усім протизастудний відвар.
Спокійний виважений голос вгамовує тривогу. От чому було не сказати так одразу? А то роздягайся, роздягайся.
Слухняно простягаю руки й за допомогою двох чоловіків знімаю з себе одяг, що вже почав дерев’яніти. Залишаюся в одній білизні, її навіть мокру не зніму, хай що говорять.
Мене швидко в чотири руки одягають у довгу парку, що дістає мені до колін і теплі спортивні штани. На жаль, конверси доводиться залишити (взуття жоден з них мені не віддасть, та й я втону в ньому, якщо чесно). Але наскрізь мокрі кеди до кісток проморожують ноги. Й ступні я вже не відчуваю. Роблю перший крок, й тихо схлипую. Ноги наче пронизує тисяча голочок, здається кожна судинка, кожен м’яз розривається, скований кригою.
Чоловіки синхронно, наче брати-близнюки повертаються в мою сторону. Міряють однаковими, заклопотаними поглядами. Й несподівано голоногий Гнат з мученицьким стогоном знову підхоплює мене на руки.
#149 в Любовні романи
#35 в Любовне фентезі
#32 в Фентезі
#7 в Міське фентезі
Відредаговано: 17.11.2024