Розділ 19. Відверта розмова з собою

Емілія

Чи часто ми буваємо відверті з собою?

Я, напевно, ні... Та я хочу...

Ось прокинулася зараз на м’якому та зручному ліжку, яким ще вчора Даніель поступився як гостинний господар та джентльмен, і обдумую це питання.

Чи я відверта з собою?

Ох, важко!

Даніель ще минулої ночі виділив мені свою кімнату, а сам ліг спати на дивані у вітальні на першому поверсі, аби не ставити мене в незручне становище та аби я не ніяковіла від його присутності та близькості. Але толку не було від того, що ми по різних кімнатах! У цих стінах важко було усамітнитися, бо стін як таких і не було. Все як на долоні, а відчуття того, що його карі очі за мною постійно стежать, взагалі не минало і ще більше додавало збентеження. Я не могла бути спокійною, не могла побути наодинці з собою, бо він був надто близько, а прозорі стіни не сприяли тому, щоб відволіктися на щось інше, крім як думати про напівоголеного красеня, який розклався на дивані і не соромився дівочих очей.

Коли ще вночі вийшла з душу та підійшла до скла, я споглядала цю картину зверху, яка під незначним майже місячним освітленням оживляла бурхливу фантазію. Я продовжувала думати про нього. З першої нашої зустрічі він не йшов у мене з голови і, здається, пустив широке та довге коріння там назавжди.

Мої очі бачили, як він на мене дивився, мої вуха чули його зізнання, моє тіло відчувало приплив тієї енергії та емоцій, і я злякалася. Злякалася впустити ці відчуття в своє життя, в своє серце, бо думки і так вже були ним переповнені. І це мучило мене. Повний безлад в голові, протиріччя відчуттів та емоцій. Невже я сходжу з глузду?

 І хоча ми лягли вночі близько третьої, я не могла довго спати. Навіть не знаю чому. Можливо, на емоціях, можливо, від стресу, який є постійним моїм супутником від дня мого воскресіння. Я швидко переодяглася в речі, які були у валізі, та тихенько, майже навшпиньках, спустилася вниз і застигла над диваном та Даніелем, що ще солодко спав, розкинувши свої руки по боках рівно настільки, наскільки дозволяли габарити дивана. Цікаво було наглядати за ним у цей момент. Він був такий спокійний, такий умиротворений, такий красивий, спокусливий та сексуальний...

Від течії власних думок відразу стало спекотно, і цей жар розходився тілом, пробуджуючи непристойні бажання та спонукаючи на гріх. Слава Богу, мозок увімкнувся вчасно, гальмуючи процеси, які можна було б не зупинити, якщо під впливом тих бажань розв’язати собі руки.

І в цей момент почалася відверта розмова з собою.

“Стоп!” - сказала я сама собі та застигла, боячись поворухнутися.

“Куди тебе понесло, Еміліє?! Це лише бажання! Не піддавайся йому! - а тіло наче коробило та саме тяглося у напрямку до сплячого. - Ти не можеш! Ти майже його не знаєш і знайома з ним від сили два тижні! Ти не знаєш, хто він насправді!”

А тіло просило та не слухало мозок.

“Добре. Зізнайся. Він подобається тобі?

“Так.” - пролунала в голові ствердна відповідь.

Він досить симпатичний та сексуальний, він приваблює тебе, та ти не можеш ось так швидко відкритися та рвонути назустріч йому, з головою пірнути у невідоме, те, що, можливо, не зможеш контролювати. Ти і зараз не можеш себе контролювати. Ти наче мала дитина, злишся та дратуєшся, емоційно реагуючи на всі випади, на всі непідконтрольні тобі ситуації. Це неправильно! Ти не маєш права піддатися спокусі, не можеш знову наступити на ті самі граблі.

Не знову!

Невже ти не пам'ятаєш, як важко тобі було пережити схожі відчуття, які так само починалися та затягували тебе у вир з головою? Це тобі не Віталік, якого ти прийняла майже з жалості. Ні. Тут все набагато складніше. Ти вдячна Даніелю за те, що він поруч, за те, що захищає тебе, вчить та підтримує, але одночасно ти злишся на нього. Він наче демон в янгольській подобі. Він спокушає тебе своїм тілом, своєю силою та впевненістю і знущається над тобою одночасно. Зараз твоє життя — не твоє, не втрать розум та своє тіло. Це все, що в тебе залишилося!

“Так”, - тихо, майже не чутно, тихіше ніж пошепки.

Він подобається тобі, і навіть дуже, але ти не знаєш, що тебе очікує далі! Декілька тижнів тому ти навіть не знала про його існування. Не може бути ось так... Кохання з першого погляду не існує! Не будь дитиною — будь реалісткою. Ти ще й досі не знаєш, нащо йому потрібна. А він не скаже тобі.

“Ні, не скаже”, - мовила майже про себе, та вже більш впевнено, і відійшла від дивана в напрямку виходу.

Тож не надійся, що все буде як у любовних романах, що покохали навіки і жили щасливо разом довгий час. Ти не знаєш, що чекає на вас попереду... Майбутнє може бути таким болючим, тобі це як нікому відомо... Воно не пожаліє, не приголубить, воно не запитає, чи ти саме цього хотіла...

Будь обережною, не обпечися! Якщо він одного разу вставив голку в спину, не думай, що не вставить ще раз... Для нього все просто — така він людина, а ти інша. Ви взагалі різні!

“Різні”, - прозвучало в голові, як вирок, і поставило все на свої місця.

З цими думками я вибігла з будинку в ангар, де від мого руху лампи швидко ввімкнулися та освітили всю територію, де можна було потренуватися та зайвий раз попіднімати різні предмети в повітря і пожбурляти їх у мішені без зайвої уваги та пильного нагляду. Я підійшла майже впритул до металевої стіни та переглянула перелік предметів. Позавчора я намагалася вправлятися з тенісними м’ячами та навіть не пробувала нічого іншого, а тут тобі були і гантелі, і каміння, і пляшки з книжками, і ще багато чого цікавого.

Я завжди була любителькою почитати. Це мені дарувало задоволення точно так само, як малювання масляними фарбами, якими я любила творити свої дитячі шедеври. Коли була маленькою, світ здавався не таким похмурим та важким, він був яскравий, сповнений фантазій, фарб та віри в диво. Але дівчинка в мені давно виросла, залишаючи дитячі забавки в дитинстві.