Розділ 40. Коли дихати стає легше

Астелія
Почувалася я дивно. Варто було нам опинитися знову в печері, врятуючись від неминучої загибелі в лаві, як адреналін почав затихати в крові, змушуючи мій мозок взятися за обробку отриманої раніше інформації.
І якщо тоді, ширяючи над прірвою, я кожною клітиною свого тіла відчувала весь той біль втрат, то зараз я почувала себе оновленою. Думаю, Ірміан вважав, що я зламаюся, але він помилився, і дарма намагався від мене все приховати. Ні, мені не стати колишньою безтурботною дівчиною, але й забивати себе в куток я не буду.
Я просто навчуся жити з цим і спробую зробити все від мене залежне, щоб це наше життя стало кращим за всі попередні. Я не розмінюватимуся на образи, а постараюся прожити те, що нам відведено Долею максимально щасливо. Рік, два... Це наш час, і його у нас нікому не відібрати!

- «Ірм», - подумки звернулася до коханого, і величезна драконяча морда обернулася до мене. - «Не хочу тебе лякати, але, згадуючи досвід моєї сестрички, хочу сказати, що, обернувшись назад, ми залишимося без одягу», - о, я чудово пам'ятала той конфуз, благо зараз все згадувалося з усмішкою.

- «Пропонуєш так і летіти назад?», - пропозиція була привабливою, але так ризикувати я б не стала. Оболонка все ще не стабільна, і зміна іпостасі може вийти мимовільною в непридатний для цього момент.

- «Ні, думаю, мені треба дістатись до Амелії, і попросити доставити нам запасний одяг», - благо такий був серед інших наших речей, що залишилися у вузьких коридорах усередині гори.
Зв'язок із сестрою після обернення став тільки міцнішим, і я без проблем змогла достукатися до неї.

Розповідати поки що нічого не стала, лише попросила знайти наші з чоловіком рюкзаки і принести до роздоріжжя, на якому ми розпрощалися, здавалося б, так давно.
Зраділа Амелія зайвих питань ставити не стала, але я все ж таки вловила її шалену думку про парочку, що залишилася наодинці. Ох вже мені ці дівочі думки, коли ти думаєш, що ніхто тебе не чує.
А варто було сестричці опинитися на місці зустрічі, як вона вражено завмерла, дивлячись на свою точну білу копію, яка скромно сиділа посеред проходу.

- Святі гном'ї п'яти! Астеліє, це ти? – ну так, я теж трохи здивована своїм нинішнім виглядом, але ж це здорово? Я спробувала подумки розповіти про свою розгубленість, хоча Амі тепер чудово зрозуміла для чого нам знадобився запасний одяг. - І Ірміан теж? - Вона швидше уточнювала, ніж питала, але я про всяк випадок ствердно кивнула, вихопивши пащею наші з чоловіком рюкзаки.

- «Ми одягнемося, і скоро повернемося до групи, тільки поки нікому ні слова про те, що побачила», - попередила сестру. - «Гора затихла і сподіваюся надовго, але це ще не кінець. Луска – це лише початок, третій із семи артефактів, які нам доведеться знайти, але про все пізніше, зараз нам потрібно буде повернутися і все перевірити», - зробила короткий переказ наших планів, про які ми встигли домовитися з Ірміаном, і поспішила повернутися до свого чоловіка.
Зворотний процес повернення в людську іпостась пройшов безболісно, ​​ось тільки комфорту він не додав. Я надто легко «увійшла» в образ дракона, а ось у звичному, здавалося б, мені стало не дуже зручно. Дивно, наче все було з точністю навпаки.

- Які плани? - Хоча розмовляти все ж таки зручніше, так діалоги в голові хоча б не плутаються, і я нарешті можу відокремлювати думки чоловіка від своїх власних.

– Зараз нам потрібно повернутися до підніжжя гори та перевірити її магактивність. А після цього пройдемося по найближчих секторах, і знімемо свідчення з датчиків, - я погоджено кивнула, розглядаючи намисто, що стисла в руках.
Луска переливалася в нерівному світлі крижаної печери, змушуючи бачити в ній те, чого просто не може бути в нехай і майстерному, але все ж таки створеному людськими магами артефакті. Хоча все може виявитися правдою, якщо самі Богині вклали в це творіння щось від себе.
Але про це я подумаю потім, коли сидітиму в нашому улюбленому маєтку за філіжанкою гарячого какао.