Розділ 16. Тринадцятий сектор

Обхідна дорога виявилася не надто важкою, але монотонною. Ми не поспішаючи просувалися міцним настом, створеним одним з підлеглих Дерека, і вже через пару годин опинилися на кордоні з тринадцятим сектором. Привал було вирішено організувати перед тим, як ми опинимося на «клятих» землях, тому всі, не змовляючись, звалили рюкзаки до купи, і тільки розвідка все ще ходила по колу, влаштувавши нашій групі своєрідну охорону.

- Асті, - від розглядання Одинокого Піка мене відволік тихий голос мого чоловіка, і я обернулася, показуючи, що уважно його слухаю. - Щоб не трапилося, ти повинна врятуватися, - перші ж його слова мені зовсім не сподобалися.

- Я тебе не кину, навіть і не мрій про вільне життя холостяка, - спробувала ніяково пожартувати, але мій лорд лише сумно хитнув головою:

- Жарти убік, дружино. Зараз я серйозний як ніколи. Я постараюсь прикрити тебе, але ти повинна подбати про себе, коли я більше не зможу цього зробити, - слова Ірміана більше були схожі на прощання.

- Не говори зі мною так, я не хочу! – Я відчула, як маленька сльозинка скотилася по моїй щоці, він не має права залишити мене, навіть якщо це врятує моє життя.

- Маленька, зрозумій, тут щось коїться. І це «щось» дуже небезпечне. Ми постараємося вивести всіх у цілості та безпеці, але, якщо раптом почнеться заварушка, обіцяй мені, що виконаєш моє прохання і підеш, якщо я так тобі скажу, і відведеш із собою Амі та Христю, ти маєш захиститися сама, і захистити подруг, - мені хотілося закрити вуха, аби не чути всіх цих слів. - Обіцяй, - з натиском промовив мій чоловік.

- Добре. Я обіцяю, - виштовхнула зі свого горла слова, старанно стримуючи потік сліз.
Ірм заглянув у мої очі, і мабуть побачив там бажане, бо кивнув якимось своїм думкам і пішов до рюкзаків, біля яких зібралися його підлеглі з розвідки. Я ж тим часом кинулася до дівчат, намагаючись знайти в них свою втіху.

- Що він сказав? - Занепокоєно поцікавилася сестра.

- Попереду небезпечно, і нам доведеться бігти, якщо вони так скажуть, ми повинні врятуватися, - переказала слова чоловіка. - Амі, мені страшно за нього. Я не хочу втрачати Ірміана, - притулилася до рідної людини, яка як у дитинстві почала гладити моє волосся.

- Ми впораємося, - до нас приєдналася наша улюблена дракониця, створюючи дівоче тріо.

Привал закінчився швидко, і ось ми вже ступаємо на землі проклятого сектора. Тут все здавалося таким самим, як і скрізь, тільки якась неприродна тиша змушувала бути насторожі. Чоловіки розосередилися півколом, просуваючись трохи попереду, нас же вони змусили відстати на пару десятків кроків, а завершували нашу групу вже звичні тіні крижаних левів, що йшли за нами.
Першою, хто відчув, що щось відбувається, булала Христина. Вона підняла вгору долоню, примушуючи нас зупинитися, і тільки після цього я розчула якийсь шум, що лунав наче з надр землі.

- Ірм! – Крикнула я, коли сніг під нами пішов тріщинами і нас від основної групи відокремила прозора крижана стіна, що виросла за мить.

Чоловік кинувся в мій бік, але склоподібна перешкода не пускала його на той крихітний п'ятачок, який став своєрідною в'язницею для трьох подруг. Амелія та Христина підійшли до мене, коли я поклала долоню на потужнюперешкоду. Мій лорд ворушив губами, намагаючись щось сказати, але я його не чула, і мені тільки й залишалося, що вказувати на свої вуха та розводити руками.

- Яким буде план? – Слова сестри потонули у лункому звукові, що супроводжував наше різке падіння.

- Ааааа! - Ми кричали, продовжуючи летіти вниз, але рук так і не розчепили, ніби боячись втратити одна одну в темряві, що оточила нас.