Розділ 9. У похід ми не вирушаємо по одній

Не змовляючись, вихопили з чоловіком з рук Амелії лист з розшифровкою і жадібно втупилися в набір фраз:

«Стомлений мандрівник біля самотнього піку застиглий,
Пізнає силу забутого божества.
І зможе той, хто сім граней ступив,
Осягнути магії всієї майстерність.
Ти лускою накриєш найріднішого,
Рятуючи душу від холодного льоду.
Впізнає померлий приховане слово,
Лише торкнувшись серця крадькома...»
Здається, я ще більше заплуталася, ніж раніше. І з чого Амі вирішила, що нам треба разом з Ірміаном висуватись до Пустоші? Це питання я й поставила своїй сестрі.

- Так все дуже просто, - розповіла вона мені. - Прямо у першому рядку підказка. Адже «Самотній пік» - це і є драконяча гора, на якій і знаходиться статуя Великої Дракониці, - вона прочитала мені міні-лекцію з історії Північної провінції.

- Це надто небезпечно, там зараз неконтрольовані сплески магії, землетруси та обвали, - не погодився мій чоловік. - Ви ж знаєте, я завжди за, якщо ризик виправданий. Але пошуки якогось химерного артефакту в аномальній зоні, яка зараз перебуває в нестабільному стані – я не можу вам цього дозволити, - у його словах була левова частка істини.

Але тільки чомусь коли Ірміан ось так мені щось забороняє, всередині ніби все перевертається, і я поспішаю зробити те, що мені хочеться тієї ж миті.

- Ти ж знаєш, ми вміємо бути слухняними. І тільки-но ти скажеш нам повертатися, ми відразу розвернемося, навіть якщо до гори буде всього два кроки, - Амелія брехала безбожно, і мій лорд це чудово знав, але він чомусь зволікав, ніби давав нам його вмовити.

- Я відчуваю, що нам треба туди, - різко підняла очі, зустрічаючись з поглядом Ірміана, і він прочитав у них мою впевненість.

- Добре. Від мене ні на крок. Виконувати всі команди беззаперечно, і головне, - він виділив останнє слово, - йти ззаду, не бігти вперед стрімголов, - нагадав він нам нашу останню подорож, де ми мало не провалилися під лід, поспішивши до розквітлого серед снігів гірського едельвейсу.

- Буд зроблено, командире! – ми обидві синхронно козирнули Ірму, який все ж таки скрипнув зубами, прошепотівши ледве чутно: «Я відчуваю, що роблю помилку, але не можу відмовити, ніби мене щось змушує піти у них на поводі».
Фраза здавалася трохи дивною, але й сама я відчувала деяку присутність Сили, що управляла моїм бажанням опинитися біля Самотнього Піка.

- Тоді збирайтеся, - приречено промовив мій чоловік, і в цей момент вхідні двері грюкнули, повідомляючи про те, що нас вже не троє.

- Ви куди? – біля дверей стояла Христина, підозріло примруживши очі.

- У Пустош за лускою, - ну Амелія, ну ось хто її за язик тягнув.

- Ага, а мене одже не треба попереджати? Я вже не член команди? - Розлютилася подруга, і ми почули протяжне зітхання Першого Лорда.

- Твій чоловік залишається в штабі, та й мій зараз у Драгонії. Дізнайся Кіларіан куди я зібралася - думаю мене б зв'язали і далі їдальні не випускали, - чесно зізналася сестра, на що ми почули ствердний коментар Ірміана:

- Ось і я останнім часом схиляюся до цієї геніальної ідеї. Чи може Вас трьох потрібно зв'язати? Хоча боюся, якщо вас залишити разом без нагляду, то ви й не зрушуючись з місця влипнете в неприємності, - якесь не зовсім справедливе зауваження. Ми може і влипали, але майже завжди виплутувалися самі.

- А якщо я вговорю Аверіна? – Христя була налаштована рішуче.

- А в мене є вибір? Ви самі вже все вирішили, - приречено видав мій чоловік, а дівчата радісно застрибали на місці:

- Пригоди! Юхху! - Ні, і коли ми всі подорослішаємо?
Чи треба говорити, що чоловік вогняної дракониці не витримав і надвечір ми вже в повному похідному обмундируванні прямували до портальної зали центрального штабу.
Здається, у Пустоші незабаром буде спекотно. У всякому разі, стражі, які супроводжували мого чоловіка, занепокоєно косилися на нашу трійцю і про щось перешіптувалися. Чи забобонні?