Розділ 1

  Невеликий ліхтар, що поблизу двоповерхового особняка, слабким променем ледь пробиває густу темряву біля входу. Ще й ніч, як на зло, ні зірок, ані місяця. Осіннє небо затягнуте важкими хмарами. Четверо очей пильно роздивляються по подвір’ї, стоячи за високим кованим парканом. Напружена кожна жилка в тілі. Адреналін зашкалює.

̶  Он, там, бачиш? Те маленьке віконце. Воно не зачинене до кінця. Залізеш туди, а потім, як завжди, відчиниш мені двері. — пошепки скомандував семирічному хлопчикові високий спортивний молодик.

  Малий намагається зосередитися, незважаючи на листопадовий холод, від якого тремтить усе його худеньке тіло. Тонка курточка не в силах зігріти при такому морозяному вітрі. Карі оченята бігають по великому подвір’ї, на якому, здається, за кожним кущиком чигає небезпека. А рослин тут не бракує. Різних. Малих і великих.

̶  Там точно нікого нема? — несміливо питає пошепки, показуючи на дім у якому не світиться в жодному вікні.

̶  Точно, я все перевірив. Не трясись! — сердито прошипів чоловік.

̶  А собаки? Є? — на всяк випадок поцікавився хлопчина. Як не старався, не зміг розгледіти в темряві нічого, що б вказувало на наявність чотирилапого сторожа. Та одразу за цією фразою його мало не збив з ніг замашний удар в потилицю. Сильний біль пронизав голову. Запаморочилася. Малий схопився замерзлими руками за металеві пруття, аби не впасти.

̶  Заткнися і лізь, щеня! Нема, коли триндіти! Бо я тебе сам роздеру, гірше, як якась шавка, якої так боїшся! — прогарчав за спиною здоровань.

  Хлопчик зиркнув на чоловіка, ледь повернувши темноволосу голову. Очі наповнилися сльозами, губи затремтіли, та плакати не можна, гірше буде. У цьому не раз переконався.

  Зціпив зуби, важко видихнув і спритно поліз догори по металевих завитках. За мить зістрибнув на іншому боці. Сердитий голос приспішив його. Хлопчина, пригнувшись, тихо прошмигнув поміж якихось кущиків до великого будинку. Наблизився до того крихітного віконця, що прочинене на бік. Тільки намірився приникнути всередину, як раптом мертву тишу порушив грізний гавкіт собаки.

  Невідомо звідки взявся величезний, як ведмідь і чорний, як та нещаслива ніч, собацюра і з таким скаженим гаркотом підбігає до малого порушника, що той мало не вмер на місці від розриву серця.

  Тихо скрикнув і подався тікати в той бік, звідки прийшов сюди. Пес кинувся за ним. Хлопчик, як міг, рвонув до паркану, та чотири лапи більше, ніж дві ноги. Вовкодав миттю наздогнав дитину, що намагалася вискочити на огорожу. Наступної секунди хлопчик відчув, як собачі кігті боляче дернули його по ногах, озирнувся і...

  Страшна зубаста паща зовсім близько, люто гавкає, аж з неї слина скаче. Намагається схопити за тоненьку ніжку в старому літньому кросівку. Пес знову клацнув величезними білими зубиськами, малий зойкнув, відмахнувся від сторожа ногою, спробував міцніше вхопитися за прут, щоб підтягнутися, та не втримався і полетів додолу... Просто в зуби лютому собацюрі.

̶  «А-а-а!!!» — пронизливо закричав у відчаї. Так голосно, що це, мабуть, почула ціла вулиця.

̶  Ні... Знову... — молодий чоловік зірвався, сів на ліжку. Важко видихнув, покуйовдив своє темно-коричневе волосся. Холодний піт виступив на чолі.

̶  Прокляття! Знову цей сон. — чи не сон? Спогад? Вже й заплутався. Так часто бачить ночами подібні «фільми». Деколи у цих снах його хтось б’є, а буває, що він падає в прірву. Навіть заплутувався у липкому павутинні, з якого ніяк не міг вилізти. Щоразу якийсь страшний «фільм», такий реалістичний, моторошний, від якого прокидається з криками. Правда, не щоночі, але... Як же набридло... Залишається сподіватися, що цього разу нікого не розбудив за стіною.

  Увімкнув маленьке вишукане бра біля величезного ліжка. Розглянувся по красивій, великій спальні, намагаючись згадати, де знаходиться. А, так. Дійшло. В готелі. Уже на батьківщині, а не в Африці. Хоч щось добре.

  Треба вставати. Пора зайнятися ділом. Якщо це можна так назвати. Не хочеться,  але пообіцяв, то ж діватися нікуди. Встав, увімкнув улюблене радіо. Під супровід пісні Марка Нопфлера поплентав до ванної.

  Ох... Як же класно, що тут є можливість приймати душ, коли хочеться. Не те, що в тих африканських нетрях, де вода мало не на вагу золота. А деколи й дорожча. Якось довелося провести три доби в посушливій савані, маючи лиш трошки фруктів і літрову флягу з річковою водою, що мало не кипить на палючому сонці. Тоді був ладний все віддати за ковток холодної чистої водички. А дехто, відповідно, був готовий за будь-яку ціну ту останню воду забрати. Ох і нелегко довелося...

  Доки теплі струмені водички пестили міцне, треноване тіло, молодик обмірковував, як краще зробити справу.

  Та... Що там думати? Дрібниця. У порівнянні з іншими, які доводилося провертати.