Розділ 17.

Наступного ранку я твердо вирішив поговорити з Асін. Але сьогодні ніяк не виходило з нею зв'язатися, бо вона навіть не читала повідомлення і це змушувало хвилюватися. 

– Щось трапилося? – запитала Рін за сніданком. 

– Хотів дещо запитати в Асін, – пояснив я. 

– Зізнатися, чи що? – з цікавістю глянула на мене. 

Я здивовано глянув на неї і вилка з моєї руки ледь не впала на підлогу, але завдяки реакції встигнув її зловити. 

– Я сказала щось не те, – всміхнулася вона, наче її слова й справді нічого не значили. 

– Ні, хотів запитати інше, – спробував ухилитися від прямої відповіді і вона розчаровано зітхнувши продовжила далі їсти. 

А потім кинула погляд на дату в телефоні і завмерла, так і застигнувши з піднятою вилкою. 

Потім швидко доїла і поспішила занести тарілки, а потім вибігла з приміщення. 

І яку важку дату я вже пропустив, не можу згадати, щоб друге травня мало якесь значення, то чому ж тоді Рін, так відреагувала. Звикнути називати її при всіх Велері було не складно, але в думках вона назавжди залишиться Еринією. 

– Може скажеш куди летиш? – нарешті наздогнавши її запитав.

– Сьогодні день народження Асін, ти не знав? – здивовано поцікавилася вона, а тоді її очі засвітилися, – думаю ти зможеш допомогти, вона має бути в тому будинку, який усі вважають закинутим. 

Мабуть, для неї те місце нагадувало про світ минулого, який був для неї рідним. Саме там вона народилася і прожила більшу частину свого справжнього життя. Та все ж…щось наштовхнуло мене на одну думку від якої я старанно відмахнувся. 

Це точно неможливо. 

Як виявилося в реальності знайти той будинок значно складніше, аніж це було в книзі, коли того вимагав сюжет, та й більше складалося, що Асін навмисно не дає нам до неї дійти. 

– Я здаюся, – нарешті сказала Рін, – далі йди сам. 

Сперечатися не став і попрощавшись з нею пройшов вперед. Провулок звужувався і ставав все більш несхожим на попередні будівлі, наче й зовсім не належав цій реальності, бачити звичайні багатоквартирні будинки було дивно. 

Але чому мене не покидає відчуття, наче я знаю цю вулицю. Дивно, бо з того, що мені відомо ми аж ніяк не могли знаходитися на території цього міста. Невже Асін якось перенесла мене сюди. 

Я пройшов до того самого закинутого будинку і вловив постать, яка сиділа з самого краю. 

Зараз будинок не мав ще того вигляду, що колись. Він був просто покинутим, але ще не таким зруйнованим і поруч з ним не росло так багато дерев, але тут вже ніхто не жив. 

Я швидко пройшов всередину у відкриті двері під'їзду із подивом побачив що ліфт досі працював. Швидко потрапив на верх і побіг на сходи. 

Асін здавалося не почула мою присутність, а невідривно дивилася вперед. Я зробив декілька обережних кроків ближче і опустився поруч. 

Вона нарешті поглянула на мене, а тоді запитала. 

– Ти пам'ятаєш це місце? 

Я знизав плечима, мовляв не певен. Це був пустир, той самий на якому розташовувалися ворота до стімпанку. Повірити не можу, що так близько знаходжуся до того місця. Якщо подумати я можу хоч зараз побачити його вживу. 

– Там знаходився мій дім, – пояснила вона і додала з порожнім поглядом, – коли мені сумно я приходжу дивитися на це місце і кожного разу, коли бачу цей будинок закинутим моє серце радіє. Я залишилася у майже абсолютному виграші. 

То ось чому у мене постійно було відчуття, що я вже був тут. Це справді була та сама вулиця від якої тепер залишилася лише мертва тиша, яку так любила Асін. Але чому вона не зробила нічого, щоб відновити свій район. 

Чому наче законсервувала його і зробила застиглим в часі. Таким, що це нагадувало мертве місто. 

Елевонда. І справді чому? Я думала ти й душу віддаси аби все відновити. Тоді що ж змінилося? 

Асін. Я переоцінила себе. 

– Тоді що ж трапилося? 

– Я переграла і знищила саму себе, – сумно зітхнула вона а тоді додала, – інсценувала смерть, а завершити усі важливі справи до того часу під своїм іменем не встигнула, от і вийшло, – не стала вдаватися в деталі вона. 

За цим пустирем не було нічого, лише височезний паркан, який здавалося тягнувся з одного кінця в інший і було незрозуміло, де ж насправді він закінчується. 

– Чому ти взагалі мене шукав? – запитала вона через деякий час мовчанки. 

Я задумливо відвів погляд не знаючи з чого почати і питати у неї щось взагалі, здається вона зараз не у тому стані, щоб мені відповісти.

– Хоча ні я й так знаю, що ти запитаєш, – усміхнулася вона і відсунулася трохи далі, – і думаю ти й сам знаєш, яку відповідь можеш почути. 

Здається вона теж як і Еринія про зізнання і з чого вони вони обидві узагалі вирішили, що вні це робитиме. 

– Але…чи не міг би ти стати моїм головним героєм на одну сцену, Авельде? – попросила вона і зважаючи на її відчайдушний погляд я не міг відмовитися. 

– І що це значить моя дорога авторко? – поцікавився я з жартівливою серйозністю.   

– А у тебе чудово виходить бути Ашером, – усміхнулася вона схвально, а тоді тихо так, що я ледве почув її слова сказала, – мені страшно. 

Я подивився на неї з нерозумінням знову не відаючи як діяти. Мені обійняти її чи заспокоїти? Але Асін сама допомогла продовживши. 

– Усі мої героїні завжди говорили цю фразу найчастіше головним героям та у мене нікого не було, хто б почув мене, – з гіркотою сказала вона. 

То ось чому Рін колись теж це говорила. Тільки ніяк не міг згадати за яких обставин це було. 

– Знаєш, Авельде, я ніколи нічого не просила в житті я ніколи не була жадібною і не бажала чогось. Адже це неправильно, потрібно любити усіх своїх ближніх і бути ледь не святою, яка всім прощає і добре до всіх ставитися, щоб до тебе ставилися так само. То ж чому моє єдине прохання так і не було виконано? – запитала вона стиснувши долоні. 

Я не знайшов для неї слів то ж лише обійняв, а вона не пручалася. І все ж чому те, що вона говорила звучало якось надто знайомо.