Розділ 13.1.

Еринія

–  Ти хочеш мені щось сказати? –  не витримав Орест, коли я вже намагалася вкотре заговорити та все не давалося. 

Ні, це занадто важко. 

Може зробити це в останній день, коли вже просто не буде куди відступати. Не витримавши я вмостилася на крісло навпроти і таки сказала холодно як і завжди. 

–  А зрозуміла, що все ще кохаю Авельда, –  беземоційно кинула і додала, –  то ж скоро ми збираємося їхати разом назад з країни. 

Орест лиш розсміявся і голос його тепер видавався мені напрочуд знайомим лиш ніяк не могла зрозуміти кого він мені нагадує. Та все ж це точно був хтось з мого минулого, а для цього часу майбутнього. 

–  Я й не сумнівався, Рін, –  відповів він без злості, –  це було так очікувано, що мені все цікавило питання, коли ж це трапиться. 

Я здивовано дивилася на чоловіка переді мною і не впізнавала його. 

Орест, а хто він узагалі такий? Хочете сказати, що увесь цей час я жила з людиною і навіть не здогадувалася, що це хтось інший. 

Він ледь усміхнувся і я впізнала у ньому одного з знайомих тактиків. 

–  Інгвар Арліо, ти ж наче мав бути одруженим, чи я щось плутаю? –  запитала я розгублено. 

–  Вітаю, –  сплеснув в долоні він, –  радий, що ти зробила це з першої спроби. 

І не менш неприємний персонаж за усіх інших. 

Я відступила до дверей, готуючись у будь який момент втекти, хоч і знала, що він не повинен мені нашкодити. 

–  Але знаєш, що, –  зробив він крок ближче і зупинившись прямо переді мною, –  якщо так хотіла залишитися варто вам зробити правильний вибір. 

І вийшов з квартири, наче нічого й не сталося, та я знала, що в наступний раз побачимося ми вже вдома, а не в цій реальності. 

Стало сумно. Мені не хотілося цього насправді, та вже нічого не змінити, якби не хотілося. 

І все ж я ще можу дещо зробити. 

– Зачекай! – покликала його я, наздогнавши вже на вулиці. 

Він зробив вигляд, наче не почув мене і я скривилася, побачивши бабусь під підїздом. Не хотілося робити зі свого життя зайвої драми. 

– Та зачекай ти! – прошипіла, –  чому зі всіх людей саме ти? –  запитала те що цікавило щойно дізналася хто він. 

Ми майже не перетиналися, майже не спілкувалися і тому я зовсім не могла зрозуміти, чому він вирішив на це піти. Невже я йому подобалася, але як? 

Його погляд відтворював мої питання, мовляв ти ж саме про це подумала. 

–  Просто захотілося, –  не надав чіткої відповіді і вже хотів йти, але я перегородила йому шлях, ставши перед ним. 

– Я спати не зможу, якщо не почую правду, –  відказала з нещасним виглядом, наче так усе й мало бути і ніяк інакше. 

Він закотив очі, мабуть, зовсім не повіривши моїм словам. 

– Цікаво було чи ти впізнаєш мене, але ти не виправдала моїх очікувань, – відповів він зі смутком і я відчула жалість. 

Не до нього авжеж, а до себе, що я така людина, яка так і не навчилася по справжньому розуміти інших і продовжую завдавати біль оточуючим. 

Чи зможу я колись змінитися стати кращою версією себе. 

Ось чому я зупинила його, адже якщо я не скажу те що відчуваю зараз, то ніколи більше не наважуся. 

–  Оресте, чи точніше Інгваре, я збрехала…

Він здивовано подивився на мене, але йти не став, тільки сповільнив ходу, щоб я від нього не відставала. 

Нас вчили швидко бігати, а от швидко ходити ні. 

–  Я йду не через Авельда, навпаки, що я, що він хотіли не обтяжувати інших, будучи потраплянцями. Впевнена від діяв так само як і я, адже нас виховували однаково і ти про це добре знаєш, –  вважаючи це за дозвіл я дозволила собі висловити свої думки, та все ж це було ще далеко не головне. 

Він не квапив мене, тож ми продовжували йти вулицею і це було кращим закінченням, аніж попереднє. 

–  Я була рада тому що між нами було, адже уперше це був мій вибір. Справжній і ніким не навязаний, хоча й тепер я сумніваюся у цьому, –  у кінці мій голос став засмученим, адже, якщо він з моєї реальності, то це цілком може бути через Асін. 

–  Ні, це також був мій вибір, –  заспокоїв мене і пригорнув до себе в заспокійливих обіймах, –  але ми ж усі чули як ти вибрала Авельда своїм нареченим та й ваші стосунки, тільки не кажи, що все це була брехня, –  недовірливо глянув на мене. 

Я не знала чи варто йому казати правду і чи справді він мені не ворог, та все ж так хотілося хоч комусь зізнатися. 

–  Спочатку це було лише для того, щоб догодити батьку, але потім я думаю, що справді кохала Авельда, але чесно ніколи не буду у цьому повністю певна, –  відповіла я. 

–  Неочікувано, та все що тобі потрібно це уявити своє життя без нього, зможеш? –  запитав Інгвар і здається більше не злився на мене. 

Я заплющила очі і спробувала зробити так, як він сказав. Яким може бути моє життя без Авельда? Він завжди був поруч зі мною, та й навіть, коли ми були не разом я все одно відчувала спокій, бо жили в одному місті. 

Я завжди знала, щойно він буде мені потрібним –  прийде. 

І завжди сприймала його присутність я щось належне, інакше ж і бути не може. 

Я звикла, що він нікуди від мене не дінеться і навіть не задумувалася, а що якби так сталося насправді. 

І все ж ми так довго не зустрічалися і спокійно витримали то ж чи не значить це, що й усе життя можливе. 

Та все ж…

Я згадала якою загубленою відчула себе, коли він кинув мене у стімпанку, якою наляканою до глибини душі. І навіть сама думка, що він не захистить мене сповнювала мене жаху. 

Якщо тут усе було простішим, адже це був інший час і тут нас не сковували обов'язки, то там у нашій рідній реальності я не могла без нього. 

Хто ж захистить мене там як не він?  

Я розплющила очі і зробила крок назад від Інгвара, а тоді зі щирою усмішкою відповіла. 

–  Дякую за все, –  і зробивши легкий уклін нарешті попрощалася. 

–  Що ж, думаю ти теж заслуговуєш на мою подяку, –  він вклонився у відповідь і наші шляхи розійшлися.