Розділ 13.1. Hold Back The River

Lonely water, lonely water, won't you let us wander?
Let us hold each other
Lonely water, lonely water, won't you let us wander?
Let us hold each other

James Bay - Hold Back The River

Еринія

–  Ти хочеш мені щось сказати? –  не витримав Орест, коли я вже намагалася вкотре заговорити та все не давалося. 

Ні, це занадто важко. 

Може зробити це в останній день, коли вже просто не буде куди відступати. Не витримавши я вмостилася на крісло навпроти і таки сказала холодно як і завжди. 

–  А зрозуміла, що все ще кохаю Авельда, –  беземоційно кинула і додала, –  то ж скоро ми збираємося їхати разом назад з країни. 

Орест лиш розсміявся і голос його тепер видавався мені напрочуд знайомим лиш ніяк не могла зрозуміти кого він мені нагадує. Та все ж це точно був хтось з мого минулого, а для цього часу майбутнього. 

–  Я й не сумнівався, Рін, –  відповів він без злості, –  це було так очікувано, що мені все цікавило питання, коли ж це трапиться. 

Я здивовано дивилася на чоловіка переді мною і не впізнавала його. 

Орест, а хто він узагалі такий? Хочете сказати, що увесь цей час я жила з людиною і навіть не здогадувалася, що це хтось інший. 

Він ледь усміхнувся і я впізнала у ньому одного з знайомих тактиків. 

–  Інгвар Арліо, ти ж наче мав бути одруженим, чи я щось плутаю? –  запитала я розгублено. 

–  Вітаю, –  сплеснув в долоні він, –  радий, що ти зробила це з першої спроби. 

І не менш неприємний персонаж за усіх інших. 

Я відступила до дверей, готуючись у будь який момент втекти, хоч і знала, що він не повинен мені нашкодити. 

–  Але знаєш, що, –  зробив він крок ближче і зупинившись прямо переді мною, –  якщо так хотіла залишитися варто вам зробити правильний вибір. 

І вийшов з квартири, наче нічого й не сталося, та я знала, що в наступний раз побачимося ми вже вдома, а не в цій реальності. 

Стало сумно. Мені не хотілося цього насправді, та вже нічого не змінити, якби не хотілося. 

І все ж я ще можу дещо зробити. 

– Зачекай! – покликала його я, наздогнавши вже на вулиці. 

Він зробив вигляд, наче не почув мене і я скривилася, побачивши бабусь під підїздом. Не хотілося робити зі свого життя зайвої драми. 

– Та зачекай ти! – прошипіла, –  чому зі всіх людей саме ти? –  запитала те що цікавило щойно дізналася хто він. 

Ми майже не перетиналися, майже не спілкувалися і тому я зовсім не могла зрозуміти, чому він вирішив на це піти. Невже я йому подобалася, але як? 

Його погляд відтворював мої питання, мовляв ти ж саме про це подумала. 

–  Просто захотілося, –  не надав чіткої відповіді і вже хотів йти, але я перегородила йому шлях, ставши перед ним. 

– Я спати не зможу, якщо не почую правду, –  відказала з нещасним виглядом, наче так усе й мало бути і ніяк інакше. 

Він закотив очі, мабуть, зовсім не повіривши моїм словам. 

– Цікаво було чи ти впізнаєш мене, але ти не виправдала моїх очікувань, – відповів він зі смутком і я відчула жалість. 

Не до нього авжеж, а до себе, що я така людина, яка так і не навчилася по справжньому розуміти інших і продовжую завдавати біль оточуючим. 

Чи зможу я колись змінитися стати кращою версією себе. 

Ось чому я зупинила його, адже якщо я не скажу те що відчуваю зараз, то ніколи більше не наважуся. 

–  Оресте, чи точніше Інгваре, я збрехала…

Він здивовано подивився на мене, але йти не став, тільки сповільнив ходу, щоб я від нього не відставала. 

Нас вчили швидко бігати, а от швидко ходити ні. 

–  Я йду не через Авельда, навпаки, що я, що він хотіли не обтяжувати інших, будучи потраплянцями. Впевнена від діяв так само як і я, адже нас виховували однаково і ти про це добре знаєш, –  вважаючи це за дозвіл я дозволила собі висловити свої думки, та все ж це було ще далеко не головне. 

Він не квапив мене, тож ми продовжували йти вулицею і це було кращим закінченням, аніж попереднє. 

–  Я була рада тому що між нами було, адже уперше це був мій вибір. Справжній і ніким не навязаний, хоча й тепер я сумніваюся у цьому, –  у кінці мій голос став засмученим, адже, якщо він з моєї реальності, то це цілком може бути через Асін. 

–  Ні, це також був мій вибір, –  заспокоїв мене і пригорнув до себе в заспокійливих обіймах, –  але ми ж усі чули як ти вибрала Авельда своїм нареченим та й ваші стосунки, тільки не кажи, що все це була брехня, –  недовірливо глянув на мене. 

Я не знала чи варто йому казати правду і чи справді він мені не ворог, та все ж так хотілося хоч комусь зізнатися. 

–  Спочатку це було лише для того, щоб догодити батьку, але потім я думаю, що справді кохала Авельда, але чесно ніколи не буду у цьому повністю певна, –  відповіла я. 

–  Неочікувано, та все що тобі потрібно це уявити своє життя без нього, зможеш? –  запитав Інгвар і здається більше не злився на мене. 

Я заплющила очі і спробувала зробити так, як він сказав. Яким може бути моє життя без Авельда? Він завжди був поруч зі мною, та й навіть, коли ми були не разом я все одно відчувала спокій, бо жили в одному місті. 

Я завжди знала, щойно він буде мені потрібним –  прийде. 

І завжди сприймала його присутність я щось належне, інакше ж і бути не може. 

Я звикла, що він нікуди від мене не дінеться і навіть не задумувалася, а що якби так сталося насправді. 

І все ж ми так довго не зустрічалися і спокійно витримали то ж чи не значить це, що й усе життя можливе. 

Та все ж…

Я згадала якою загубленою відчула себе, коли він кинув мене у стімпанку, якою наляканою до глибини душі. І навіть сама думка, що він не захистить мене сповнювала мене жаху. 

Якщо тут усе було простішим, адже це був інший час і тут нас не сковували обов'язки, то там у нашій рідній реальності я не могла без нього.