Розділ 13.

Інколи здається що час тягнеться як гума, а інколи мчить зі швидкістю світла. Як зараз, наприклад. 

Ми не знали, коли настане день повернення у наш світ чи в 2127 рік, тому й не готувалися до того, що це станеться так швидко. 

Щойно війна в Україні завершиться. 

П'яте червня 2027 року. 

І в день коли тут нарешті могли відсвяткувати на цей раз справжню перемогу і незалежність ми уже відчували, що скоро попрощаємося з цим місцем. 

Елевонда. А що він мав на увазі? 

Асін. Як ти думаєш довго я б дозволила існувати тій жахливій країні ставши системницею? 

Елевонда. Тартар, Тенебріс чи щось набагато гірше? 

Асін. Довго пояснювати, але відправила людей на перевиховання в один прекрасний світ про який ти ще не писала. 

Елевонда. Отже, гірше. 

Асін. Але я все ж відсіяла тих, хто за Україну був. Не в моєму стилі багато жертв. 

Елевонда. Але все ж таки, що ти зробила з такою величезною територією? 

Асін. Частково списала ідею з королеви, та й розпитала в знайомих персонажів, які в цьому розуміються. Усе ж з людьми простіше. 

І справді, наче давши змогу нам насолодитися святкуванням, вона одразу ж після нього сказала. 

–  Готові повертатися? –  запитала вона зі спокійною безтурботною усмішкою сповнену абсолютного щастя. 

–  Вибач, –  до мене не одразу дійшов сенс сказаного. 

За цей час я настільки звик до цього місця і відчував себе по справжньому вдома чого ніколи не було у Фарлоссі. 

Там був вічний тиск, контроль і накази, що інколи мені здавалося, що зовсім скоро я задихнуся. 

–  Вибачаю, –  з теплотою сказала Асін, – я прекрасно вас розумію, зміни лякають та ще швидше до них звикаєш. Але ви не можете вічно жити в тут. 

–  Зовсім зовсім, –  подивилася на неї Еринія з якоюсь дивною емоцією якої я ніколи у неї не бачив, –  а потім вона роздратовано додала, –  тоді чому ж там у тому 2127 році ми жили невідомо скільки часу, чому тут не може бути так само, Асін! 

Вона відступила на крок від Рін і промовила тихо і з деякою виною у голосі. Її погляд опустився кудись на землю. 

–  Знаєте чому так небезпечно втручатися в минуле…бо тоді ви злегкістю можете зруйнувати не теперішнє, а майбутнє і це може призвести до неочікуваних чи навіть жахливих наслідків, –  пояснила вона. 

Ми з Рін переглянулися. Це було відомо нам від самого початку, коли ми змінюємо лише наше майбутнє і не зачіпаємо інших це одне, але коли навпаки…можна легко усе зруйнувати. 

–  Скільки у нас є часу? –  запитав у неї, сподіваючись, що це хоча б місяць, Рін глянула на мене з невдоволенням, бо сподівалася, що я відмовлю. 

–  А ти ніколи не думала, що твій сюжет це теж втручання? –  запитала вона навіть не збираючись відступати. 

Асін від неочікуваності відступила назад і впала на лавку, скривившись. Її посмішка виражала щось незрозуміле, наче це було розчарування. 

–  У жодному разі, –  твердо заявила вона склавши руки на колінах і вирівнявшись, Асін дивилася прямо на Еринію пронузуючи її поглядом вицвілих очей, які більше ніколи не стануть звичайними. 

Кожен системник має щось пожертвувати системі, розповіла колись Асін і чомусь сказала, що це єдине що у неї залишалося. 

Елевонда. Зазвичай жертвують, спогадами, емоціями, вірою, коханням і подібним, але Асін вже цього давно не мала.  

Еринія знічено кивнула і хотіла додати щось ще, та чомусь не наважилася. 

– А ти ж запитував про час. У вас є…–  вона задумливо торкнулася рукою невидимого для нас системного екрану, бо в мене не було ідей щоб це ще могло бути і почала швидко водити рукою. 

Хоча з боку це виглядало, наче вона махає рукою в повітрі і напрочуд смішно, якщо не знати контексту. 

–  Отже, конкретно в мене підготовка займе десь тижнів з два, за один маєте зібратися за інший попрощатися. Ельфраго? Тобто суть вловили? –  подивилася на нас уважно, примруживши очі. 

–  А може усе ж місяць, –  попросив я, сподіваючись, що таки послухає? 

Вона важко зітхнула і підвелася з місця, щоб йти. 

–  Мені байдуже, але не більше, –  махнула на нас рукою вона, –  чим довше з чимось прощатися тим важче відпустити, –  філософськи зазначила вона і пооспішила дорогою парку на вихід. 

Сьогодні ми знову зустрілися там, де все майже почалося. 

Еринія довго дивилася їй вслід, а тоді тривожно почаал ходити туди сюди, що я не витримав і потягнув її до себе на лавку. 

–  Всядься вже! –  шикнув на неї. 

–  Я розлючена і роздратована Альде. Та як вона сміє так зі мною поводитися, ми що для неї просто зручні фігурки, які просто можна переставити куди заманеться, воан нас що за людей не сприймає. Як же дратує! – останні слова вона викрикнула і поклала голову мені на плече, чого вже давним давно не ставалося. 

Я ледь торкнувся її волосся, не знаючи чи можу це робити як колись і вона поступово почала втихомирюватися. Спосіб, який завжди працював, коли вона злилася. 

–  Ти справді хотіла б прожити з тим Орестом усе це життя? –  уперше поцікавився серйозно, без відчуття непотрібних ревнощів, які затаїлися на глибині душі, бо ніколи цього не поувзував ззовні. 

–  Та я б не сказала, –  вона відсунулася від мене і подивилася прямо в очі, так як колись з тією своєю лукавою усмішкою, –  просто дратує ставлення Асін. Ось і все. 

Тобто вона почала зустрічатися з іншим просто так, без жодних намірів. 

–  І все ж я вважаю це зрадою, –  чесно відказав їй я, –  бо навідмінну від тебе з Ілоною я не збирався зустрічатися. 

–  То ви лише друзі? –  пропустивши перше питання повз вона з надією подивилась на мене, наче від моєї відповіді залежало її життя. 

–  Так, ти ж мене знаєш, –  протягнув я і зовсім не очікував, що вона міцно стисне у своїх обіймах. 

Еринія була тією самою людиною від якої ніколи не очікуєш щирості. Тому зараз я лиш з подивом обійняв її у відповідь, не розуміючи, що це узагалі відбувається.