Розділ 11. 1.

Невже ми справді на нього заслуговуємо? І при тому окремо. 

Ірелін. Знову помилився, варто уже перестати забувати, що її звати Ілона. 

Вона сиділа за столиком біля вікна і була вдягнута у світлу сукню і здається відчувала себе ніяково. Постійно перелистувала меню, наче могла знайти там щось нове. 

– Привіт, я ж не запізнився? – запитав, сідаючи навпроти. 

– Привіт, ні, – стрепенулася вона. 

– Ти вже щось обрала? – поцікавився. 

– А так, – кивнула вона. 

У нас прийняли замовлення і ми почали чекати. Я відвів погляд на вікно з якого відкривався вигляд на 

Я не був у цьому районі з часу як ми роз'їхалися. Хіба якщо потрібно було проїздом. Він нагадував мені про Рін, тому я не хотів там бути. 

Розмову взагалі не знав з чого розпочати, адже і раніше не вмів цього робити.

– То ви раніше жили за кордоном? – запитала Ілона і я подумки зрадів від того, що називаю її місцевим іменем.

– А так, – підтвердив я, – а ти місцева? – поцікавився і за її реакцією зрозумів, що не варто було цього питати. 

Вона одразу ж спохмурніла і на її обличчі відбився біль. 

– Вибач, мабуть, це було зайвим, – одразу ж обірвав себе я. 

– А ні…просто я переїхала з Дніпра до моєї двоюрідної сестри, а мій дім…його більше немає. Добре, що я в той день не забула як завжди щось забрати і не залишалося без нічого. Як вернулася з укриття моєї квартири вже не було, тільки уламки від колишнього життя, – пояснила вона, а тоді додала натягнувши легку усмішку, – насправді це було ще на початку, то ж я вже відійшла. 

І все ж у її очах блищали сльози. Як і говорила Асін, наші сутички з патрульними ніщо порівняно з тим, що насправді відбувається. 

А я здається помилився на самому початку. 

Асін. Не сказала б.  

– Так, а чому ти в Україну приїхав, коли тут війна? 

І справді за документами я українець, а отже, мене спокійно могли зловити ці як їх ТЦК і відправити у воєнкомат. Хоча може якби я почав говорити, що я потраплянець мене б відправили у психлікарню? 

Почав згадувати, що ж там говорила мені Рін. 

А потім мене осінило. 

– Ми їздили на заробітки, але потім дізналися, що наша донька Олександра, яка хотіла завершиити навчання, а тоді приїхати до нас – потрапила в кому, – на одному подиху видав я і зараз мабуть мав вигляд людини, яка вирішила вигадати щось на ходу.

Знайомство з Асін однозначно погано на мене вплинуло і взагалі краще з нею менше спілкуватися. 

Бо за версією Рін насправді мало бути дещо інше. 

– То ви через доньку посварилися і живете окремо? – зрозуміла Ілона і здається це навпаки її справді зацікавило, – але скільки тобі років, якщо у вас донька навчається я так зрозуміла в коледжі чи університеті. 

Пригадалися мені ті дорами, які так любили дивитися Асін і через неї Рін, де актори і близько сорока могли молодо виглядати. 

Залишилося лише приблизно підрахувати. Елексіоні тут зараз можна дати років двадцять, отже нам може бути. 

– Так, через неї, – краща стратегія просто погоджуватися, – тридцять вісім, ми рано одружилися ось чому наші почуття зникли з часом, – відповів я з деяким смутком, наче й справді згадував усі ті колись щасливі роки, які тепер не мали жодного значення. 

Тут тільки не вистачало ще уявну сльозу витерти для повноти ефекту. 

– Виглядаєш на тридцять, – сказала вона і це могло б визначатися як комплімент, якби мені б не було 27. 

Авжеж це лише три роки різниця, але все ж. 

– Дякую, – відповів я усміхаючись, – а можна запитати скільки тобі? 

– Двадцять вісім, – відповіла вона. 

Навіть і не подумав би, що ми однолітки, вона виглядала молодшою. Далі розмова плавно переходила з теми на тему і я вперше відчув себе вільніше. 

Повірити не можу, що з кимось можна ось так просто говорити про все і ні про що одночасно. 

Що не відчуваєш постійний тиск на себе, а лише легкість. 

Можливо, якби справжня Ірелін обрала б таку стратегію, я справді покинув Еринію, та вона вирішила діяти інакше. 

Тим способом, який я ненавидів найбільше. 

Я не думаю, що справді буду зустрічатися з цією Ілоною. Не такою я був людиною, та певен, що хорошими друзями ми залишимося точно.