Розділ 10. Сhain

"Сьогодні мені наснилася Еринія. Вона була вдягнута у чорну сукню, наче виткану з темряви, поділ якої втрачав обриси і зливався з цим простором. 

Як завжди, я не міг нічого розрізнити окрім її постаті. 

Вона вела мене за собою. Зупинялася і чекала поки я підійду до неї, а потім знову стрімко бігла. 

А потім вона сповільнила свою ходу не одразу зрозумів як її обличчя спотворила божевільна усмішка, через яку я відсахнувся від неї. 

– Альде, ти боїшся мене? – запитала вона ту саму фразу, що й завжди і раптом почала наспівувати

And if you don't love me now

You will never love me again

I can still hear you saying

You would never break the chain (never break the chain) 

І з кожним її словом я відчував як невидима сила змушує мене це робити. Але я не здамся так просто. Повільніше, ще повільніше, наче маю вивільнитися від того, що мене стримує. 

Нарешті у мене виходить сфокусувати погляд і я бачу. 

–  Chain keep us together 

Я не можу здатися так просто і без бою. Золоті ланцюги, які з'єднують наші руки і тягнуться вверх до шиї, обплітаючи, як той зашморг і спускаються вниз другою рукою.

Вона простягає руку до мене. 

Та я не беру її. 

Усе що я хочу, щоб ці ланцюги зникнули, та як би я не відтягував їх це марно, вони продовжують ще тісніше мене обплітати. 

І тоді стається те, що неможливо було очікувати. 

Сон знову змінюється і цього разу Еринія штовхає мене вперед і я падаю кудись у невідомість. 

–  Chain keep us together. Running in the shadows. 

І хоч на її губах застигла та сама божевільна посмішка, очі виражали якусь турботу. 

Почувся тріск і я відчув наче щось у мені боляче рветься, настільки, що я не зміг стримати крику від жахливого болю, який здавалося хотів розірвати мене на частини…” 

Коли я прокинувся, першою думкою було подзвонити їй і запитати як вона, хоч знав, що не варто це робити.

Адже цей сон завжди означав одне – вона в небезпеці. 

Цей містичний зв'язок був з нами з дитинства і ми завжди знали, якщо комусь з нас загрожує небезпека. Хоч його природи ми так і не змогли дізнатися, адже це точно не могла бути якась магія, а іншим чином пояснити його було складно. 

Я ледве стримував себе від того, щоб не поїхати до неї додому і не перевірити як Рін. 

Але я не повинен цього робити. Я більше не повинен так хвилюватися за неї. І все ж…це було сильніше за мене. 

За вікном розпочалася злива і саме вона мене й розбудила. Згадалися пояснення Асін про її аварію. 

“Тоді ще погода була дуже погана і варто було сидіти вдома, а не в коледж їхати. У цьому я схожа на вас” 

Останнє так і залишилося незрозумілим. 

І все ж у першу чергу я зателефонував їй, а ще написав повідомлення, щоб вона була обережною дорогою додому і назад. 

–  Ти чого? –  сонним голосом прошепотіла вона, –  на годинник дивився? 

І справді занадто рано, особливо зважаючи на те, що сьогодні неділя і вона могла взяти вихідний. 

–  Мені наснився той сон, хотів переконатися, що з тобою все гаразд, –  не став приховувати правду. 

Декілька митей в слухавці була тиша і почулося шурхотіння, мабуть вона вирішила сісти зручніше на ліжку. 

–  Чекай що? –  не повірила вона і здається повністю проснулася, –  ти ж серйозно? –  перепитала вона. 

–  Повністю, тому, якщо щось трапиться дзвони мені або пиши Асін на крайній випадок. 

Телефонувати їй сенсу не було, вона завжди казала, що такі розмови її тригерять. Того разу навіть Рін не наважилася її розпитувати. 

–  Гаразд, дякую, що попередив, а тепер можна мені поспати. У мене нарешті вихідний. 

Так і завершилася наша перша розмова за останні чотири місяці. Асін за цей час теж не зявлялася, наче крізь землю провалилася. Мабуть, вона була зайнята написанням книг або була в надто депресивному стані, щоб з кимось бачитися. 

Як виявилося її тон тоді був справжнім. І ще стало зрозумілим чому вона дозволила прийти нам у її дім. 

Бо навіть знаючи, де вона живе ми б не відшукали Асін. 

–  То хочеш сказати, що ця територія тепер вам не належить? –  запитав тоді, коли вона попросила нас побути з нею, поки вона ще раз попрощається. 

–  Ні, я тепер житиму на квартирі. Повірити не можу, невже мої перші двадцять років життя мали завершитися саме так. Мабуть, Всесвіт вирішив, що час підкинути якийсь сюжетний поворот, –  проговорила вона з такою гіркотою і сарказмом в тоні, що здавалося можна було розрізати простір. 

Мабуть, для неї такі зміни в житті були надто складними, щоб їх взагалі можна було прийнти. Та й тепер, коли ми самі жили в квартирах, де кімнати були як її дві…що ж Асін можна було повністю зрозуміти. 

–  Але що ти робиш? –  запитала Рін, побачивши як вона підходить до кожного дерева, які тут росли і скануючи їх незрозумілим пристроєм. 

–  Якщо їх надумають зрубати їх буде постійно бити током навіть від самої думки про це. А вас взяла, щоб на шухері постояли, –  пояснила вона і її посмішка сповнилася зловтіхи, –  я не дозволю їм робити що заманеться на моїй території. 

А я думав, що мене лякає Еринія, що ж забираю свої слова назад, бо в цей список додалася ще одна людина. Погляд у неї був таким, що мені захотілося зробити крок назад. 

–  Але ж ти казала…

–  За законом вона моя. Знаєте системниці нескладно зробити документ саме таким, який він мені потрібен, –  усміхнулася вона, –  тут завершили, –  сказала вона і поспішила за будинок. 

Якщо з того боку були  звичайні дерева, то тут більше фруктові. 

–  Асін, –  покликала Рін, –  ти плачеш? 

–  Ну не сміятися ж мені, –  відказала вона і дозволила їй себе обйняти.