Розділ 3. Self aware

I wish that I could lie

But my mind gets in the way

I know you think that I'm

Always way too self-aware

Temper City - Self Aware

Авельд 

“Сон сьогодні прийшов на диво і швидко, та краще б не спав узагалі. Спогад, який зовсім не хотів бачити. Адже цей день я ніколи не любив згадувати. 

Я був сиротою. Мої батьки, які належали до еліти рано померли на завданні і так від мене залишилося лише прізвище, яке мало користь. 

Сьогодні мій опікун привів мене на знайомство з однолітками аби я починав призвичаюватися до майбутніх компаньйонів.

– Я хочу, щоб він став моїм нареченим! – ось саме тоді й злетіли ці слова від Еринії. 

Тесс. І все ж цікаво вона зробила це через вигоду чи реально те саме кохання з першого погляду( хоч я сама схиляюся до першого варіанту і що почуття з'явилися вже пізніше) 

Мене наче громом обдало, я не знав радіти, що така як вона звернула на мене увагу, чи втекти звідси куди подалі. 

Не вирішив нічого краще як сховатися за спину свого опікуна. 

Почувши відповідь батька Еринії зрозумів, що втрапив у халепу. 

– Хороший вибір, донечко, – на що вона засвітилася від похвали, – ти вся в мене. 

А тоді спрямував свій холодний чіпкий погляд, через який я відчував себе мурахою перед ним. 

– Підійди, хлопче, – наказав він, а тоді додав спробувавши зробити тон мякшим, – я не зроблю тобі нічого.

Мій опікун і батько Еринії довго про щось розмовляли, а я стояв поруч, не знаючи куди подіітись. Зрозумів тільки те, що мене хоче взяти на виховання родина Немез як майбутнього нареченого їхньої доньки. І це мене зовсім не влаштовувало, та вибору ніхто не давав. 

– Можеш називати мене Рін, – сказала вона, бо атмосфера між нами була натягнута, я відчував до неї настороженість. 

Та й сам її вигляд не вселяв довіри. Червоні очі, відтінок яких здавався неправильним і жахаючим. Наче вона демон якийсь, хоч їх і не могло існувати в нашому світі. І майже таке ж волосся з чорним відтінком. 

Розмовляти вона старалася доброзичливо. 

– Гаразд, – буркнув я і все ж з ввічливості додав, – можеш звертатися Альде. 

– Дякую, – усміхнулася вона і потягнула знайомити мене  з майбутніми друзями. 

Я відчував себе невпевнено у цій залі, тому до цього часу поводився відсторонено. 

Завдяки їй я нарешті отримав місце серед інших. 

Можливо не так і погано, що вона обрала мене” 

Я прокинувся, з незрозумілими відчуттями. Це був найперший спогад і я не думав, що він прийде таким чином. Як це давно було і здається від тих Еринії і Авельда хіба що імена зосталися. 

Я відчув як мене огортає смуток за дитинством. Тоді усе здавалося значно простішим, аніж зараз. Тоді ми ще не знали, яким жахливо складним і болючим стане наше майбутнє. 

Тоді ніхто з нас не знав, що стосунки вибудовані крок за кроком можуть стати нашими ланцюгами. 

Мені потрібен душ. 

Ніщо краще не допоможе проти цього. 

На щастя, Еринії ніде не було, тому вже за звичкою вирушив до парку. Повітряна тривога застала його коли сидів на лавці. І то він не одразу звернув увагу, бо якраз вирішив увімкнути музику. Цікаво чи все добре з Рін? 

– Здається, це твоя улюблена, знала, що знайду тебе тут, – вона сіла поруч, а він навіть і не почув як вона прийшла. 

Навички набуті за час навчання на повстанців не зникають після потрапляння в інший світ. 

Вона забрала один з навушників і здивовано вслухалася.

– Зовсім не схоже на тебе, – усміхнулася вона, а тоді її обличчя спохмурніло. Рін проспівала потрібні рядки і з подивом подивилася на мене. 

Oh, we could never be together

But it's nice to play pretend

I wish that I could liе

But I'm way too self-aware 

– Усе було щиро від початку й до кінця. Просто я не вмію виражати свої почуття правильно, – сказала вона твердо і з образою. 

Я підвів від неї погляд. Попри все не хотів зробити ситуацію ще гіршою. 

– Гаразд, повірю тобі, якщо ти так у цьому хочеш мене запевнити, – сказав нейтрально, але ми добре знали, що це не так. 

Я більше не хотів вірити їй, щоб вона не сказала, більше не поведуся на це. 

Вона промовчала, але вирішила не втікати цього разу. І навушник віддавати теж не стала. 

Хоча здається вона просто перебувала в глибокій задумі. З такого стану її вивів звук відбою тривоги. Це було єдиним, що руйнувало ідеальний спокій цього міста. 

Навіть не звернув уваги, що небо затягнуло хмарами. 

– Рін, – покликав я, – мені потрібно йти. 

– А так, авжеж, – сказала вона тихо. 

Замість того, щоб одразу виконати те що сказав залишився стояти на місці. Я все ще не можу просто взяти і залишити її, коли вона засмучена чи розгублена чи налякана чи…

Я не вмів просто йти не обертаючись як вона.

Чи може я просто не можу її залишити, бо ланцюги тримають нас міцніше, аніж думав раніше? 

Інколи мені здавалося, що я можу бачити їх матеріальними, хоч знав, що їх не існує насправді. 

 – Рін…

– Просто йди, будь ласка, – благально попросила вона. 

– Гаразд, але дзвони якщо потрібно,  – твердо сказав я. 

Якщо вона не хоче мене бачити, то нехай. Але я не покину її так просто. 

– Добре, – прошепотіла вона, – не хвилюйся я повернуся перед дощем. 

Та вона так і не виконала своєї обіцянки. 

Цілий день я відчував себе неспокійно спостерігаючи за входом у готель, де так і не зявлялася знайома постать.