Пролог 1. 2 Еринія

Вона себе переоцінила. Подумати лише, що зможе одразу зрозуміти як діяти в минулому це було справді самовпевненістю. 

За тим яким усе було можна було зробити висновок, що це десь початок 21 століття. І це викликало дивне відчуття. Та все ж минуле було прекрасним.

Зеленим і таким живим порівняно з їхнім стімпанківським склепом у якому вони добровільно себе зачинили. 

У перше в своєму житті вона дозволила собі сповільнитися. Зазвичай вона бігла і ховалася, та зараз у цій реальності вона могла спокійно йти містом, не хвилюючись, що в наступний момент хтось може напасти. 

Не боятися. Не оглядати усе довкола, тримаючи руку на револьвері. Нікому не було до неї діла. 

Хоча перехід дороги викликав у неї те ж саме занепокоєння. Декілька митей вона стояла на ньому не розуміючи, а коли взагалі їй можна йти. Світлофору про який вона читала в книгах тут не спостреігалося. 

І як тоді переходити.

"Та ж мене зібють насмерть і так завершиться моя історія."

Тесс. Єдине, що я ненавиджу в моєму місті це ці трикляті переходи. Я раз йшла в коледж і ногу через це зламала, добре, що хоч реально не збили. хоча гаразд сама винна, потрібно було подивитися 

На щастя поруч пройшла якась жінка і вона почимчикувала разом з нею. На мить відчула смуток. Скільки рокі могло бути моїй мамі, яка залишила мене надто рано. 

А ще було ніяково, бо вона наче маленька дитина, яка не може впоратися з чимось сама. Це було образливо, але й зрозуміло. Вона не могла знати усе просто прочитавши декілька книг. Та й теорія і практика різні речі. 

Ноги самі вели її до сходів і вона спустилася. Внизу була ще одна дорога і вона вже впевненіше перейшовши наступний перехід пройшла у щось схоже на парк. 

Ще одне чого неможливо було віднайти у більшості з їхніх міст. А ще він здавався їй велетенським, наче справжній ліс. Знайшовши стежку якою йшло менше людей вона зупинилася і сіла на лавку. 

Час перевірити, що у неї взагалі є. 

Одяг змінився на той який відповідав цьому світу. Світлі джинси, які вона ніколи б не одягнула в стімпанку, в мить їх забруднивши, зручна кофта з каптуром жовтого кольору. Єдине, що нагадувало про її минулу реальність була чорна шкіряна куртка і чорні черевики. 

Перевіривши кишені знайшла телефон, який для неї уже давно став артефактом, щось схоже на білет, записка на якій писалася адреса і якісь цифри і монети з її світу. 

Дивно, як вони перенеслися з нею сюди, якщо з них і користі жодної. Але як тепер діяти, якщо їй навіть незрозумілий напрямок. 

Погана була ідея так швидко залишитися самій, усе ж Авельд єдина знайома для неї людина. 

Та все ж у першу чергу потрібно навчитися користуватися такими телефонами і сподіватися, що це не буде надто важко. 

Та невдача чекала її щойно вона натиснула кнопку увімкнення. Пароль. 

І звідки ж знати, який він має бути? 

Ще раз подивившись на адресу вона вирішила, що краще піти у вказане тут місце. 

– Вибачте, не підкажете де знаходиться готель "Україна" – зібравши усю свою сміливість запитала у дівчини, яка проходила повз. 

– Авжеж, – кивнула вона, – дивіться, йдете назад потім на ліво виходите сходами, можете перейти дорогу або ж відразу йти на ліво, а потім вже перед самим готелем перейти. Ви його одразу побачите, – сказала вона, а потім спохопившись додала, – можете ще зупинку підїхати і тоді відразу до готелю приїдете. 

Тільки зараз зрозуміла, що від нового міста не дуже добре себе почуваю і вирішила, що краще третій варіант. 

Слідуючи її вказівкам з тиші тієї дороги вона знову повернулася туди де було багато людей. Так дивно. 

І все ж пора вже звикати. Невідомо скільки часу їй доведеться тут жити. 

Знову такий самий перехід і знову їй пощастило, що вона не одна кому потрібно було на інший бік. 

Розпитавши людей, що мені підходить. Цього разу впевненіше. 

Сівши біля вікна( вона не заплатила, зайченям проїхала) почала чекати, коли їй потрібно буде виходити. 

У цьому транспорті їй ще не доводилося бути, тому відчуття наче увісні. Вона навіть вщипнула себе, щоб перевірити, а чи не правдиві мої здогадки. 

Але ні цей світ був цілком реальним, як і її помилки.