1

Дитинство

Тихий світанок знову розбудив мене теплим, але колючим промінням сонця. Сьогодні знову спала з відчиненим вікном, тому штори так і залишились на своєму місці. Нишком, щоб не потривожити сон дідуся, прокрадаюсь на веранду. Ключ від будинку, як завжди, висить вгорі, а для 13-ти років у мене чомусь надто малий зріст, щоб дістати його без допомоги старого скрипучого крісла.

— Алісо, у тебе все там гаразд? — з дідусевої кімнати чутно його сонний і втомлений голос.

— Так, — пропищала я, — не хвилюйся, я лише трохи спіткнулась.

Після моєї відповіді знову запанувала ідеальна тиша, тому я знову продовжила свої спроби втекти на вулицю. Коли операція успішно завершена, я швиденько відчиняю двері і босоніж біжу по мокрій від роси траві вниз по схилу. Ніщо не зрівняється з цим відчуттям свободи, якого мені так не вистачає вдома під пильним наглядом батьків. Лише тут, у селі, можна забути про все на світі і насолоджуватись літніми ранками та вечорами по-справжньому. Спустившись вниз, де розгортається велика поляна, я не роздумуючи біжу до улюбленого озера, яке в цей час літа вже добряче заросло. Акуратно ступаючи, заходжу у воду по самі коліна. Вода ще дуже холодна і від цього в мене починають стукотіти зуби. Щоб трохи зігрітись, починаю бігати вздовж берега, ловлячи бабки, а від моїх активних рухів вода в озері розходиться ледь не хвилями.

— Гей, що ти робиш!? — раптом десь з-за кущів чую розлючений голос і вмить завмираю. Через декілька секунд бачу, що хтось підходить до мене, бо кущі біля ставка починають рухатись.

— Що ти тут забула!? — переді мною з‘являється хлопець, десь мій одноліток і його голос звучить ще більш гидко, ніж першого разу.

— Чого кричиш, — ображено буркнула я.

— Ти мені всю рибу розлякала, я тут від п‘ятої ранку сиджу, — він втомлено провів рукою по обличчю, проте відразу грізно на мене подивився.

— Теж мені заняття, — я закотила очі, проте помалу вилізла із води. Вона була занадто холодна для моїх забав.

— Звідки ти взагалі тут взялася, я тебе ніколи в нашому селі не бачив.

— І я тебе теж, — я схрестила руки на грудях і лише тоді зрозуміла, що вибігла з дому у одній піжамі. Щоки одразу набрали рум‘янцю, проте я далі намагалась бути незворушною.

— Якщо через твої вибрики я не зловлю жодної рибини, ти завтра прийдеш це робити замість мене, — хлопець підняв із землі невеликий камінчик і жбурнув його у воду.

— Пробач, але у мене завтра інші справи і ніякої риби я ловити не буду, — шморгнувши носом, я огледіла його з голови до ніг і зібралась піти геть.

— Стій, — раптом зупинив мене він, — ти онука дядька Миколи, так? — вже спокійніше говорив хлопець.

— Ні, — заперечно я похитала головою і розчервонілась ще більше, адже як це соромно, стояти тут у такому вигляді перед незнайомим хлопцем. Адже вдома при будь-якому виході мама вдягала мене бездоганно. Ще й тепер він знає, хто я і звідки.

— Не бреши, я тут знаю всіх дівчат твого віку, а тебе бачу вперше.

— Значить, ти погано дивишся, бо до дідуся я приїжджаю влітку вже декілька років, — гордо заявила, а потім дуже знітилась, адже щойно відкрила йому всі карти.

— От бачиш, — дзвінко засміявся хлопець, — а ти хотіла мене обдурити. Хоча я завжди знаю, де правда, а де брехня.

— Ну то якщо ти такий розумний, іди лови свою рибу, а я іду додому, бо вже зовсім тут замерзла з твоїми дурними балачками, — я змахнула волосся назад і швидким кроком почала іти до стежки.

— Не хвилюйся, ти ще мені допоможеш з рибою, яку розлякала, — кричав він вже мені у спину, а потім голосно засміявся.

Додому я поверталась іншою дорогою, довшою, проте пологою і рівною, бо піднятись по тому схилу навіть для мене було важко. Ідучи, я зривала квіти, що росли поздовж і ніяк не могла перестати думати про того хлопця. Ні, він зовсім мені не сподобався, в жодному разі, я навіть похитала головою, щоб переконати себе. Просто хлопець був такий…цікавий, у школі я навіть подібних не зустрічала. Хоча такий пихатий. Подумаєш, розлякала я йому рибу, ніби там взагалі в тому озері вона живе. Треба буде поскаржитись на нього дідусеві. Він знає всіх у селі, то може і зрозуміє, що це за дурнуватий хлопчисько, який мене ще й налякав.

Ідучи іншою дорогою, додому я повернулась ледь не опівдні. З тих квіток, що назбирала біля дороги, я вирішила сплести віночок. Надзвичайно захопившись цією справою, зовсім не зауважила, що вже прийшла додому, так ще й перечепилась за щось біля хати, впала і добряче обдерла собі коліна. На мої жалісливі схлипи з будинку вибіг схвильований дідусь.

— Алісо, — він плеснув у долоні і підбіг мене рятувати, — ну що ти як мала дитина.

З його допомогою я підвелась і почала оглядати себе. Чомусь від мене ще й страшенно смерділо. Глянувши вниз, я побачила, що впала я на декілька рибин, які мабуть і були в тому відрі, за яке я перечепилася.

— Звідки тут це? — скривившись запитала я.

Ігноруючи моє запитання, дідусь почав свою виховну роботу.

— Куди ти знову втекла вранці? — він суворо глянув на мене, — дзвонить твоя мама, а мені що казати? Звісно збрехав, що ти ще спиш і вона була дуже незадоволена. Хоче це звичайно краще, ніж би вона дізналась, що ти вештаєшся бозна-де.

— Я вирішила трохи прогулятись, — я знизила плечима, — ти ж знаєш, як я люблю ці ранки, — мрійливим поглядом я обвела горизонт, який так добре було видно з нашого подвір‘я. Проте від цієї краси мене відволік пекучий біль ран на колінах.

— Ходімо, я оброблю твої непорозуміння, — дідусь вказав на мої рани і хрипло по-доброму засміявся, — оце я розумію, справжня сільська дівчинка, а не ця фарфорова лялька, яку щоразу привозять батьки з міста.

— То нащо ти поставив тут це відро, — спитала я, коли сідала на лавку біля хати.

— Це не я, мабуть Марко вже встиг наловити і приніс. Я вчора його попросив. Захотілось тебе потішити найсмачнішою печеною рибкою.

— А хто це, той Марко? — без будь-якої підозри запитала я.