Розділ 7. Тінь сумніву

   Після бурхливих подій у Гранд-Опера та лютої сутички в лімузині, пентхаус Марка Россмана здавався Діані не просто фортецею, а склепом, де під шарами дорогого бетону та скла були живцем поховані її гордість і воля. Ніч опустилася на Париж, укривши місто важким саваном із туману та дрібної мряки. У квартирі панувала та сама стерильна тиша, яку Діана ненавиділа понад усе. Тиша, у якій кожен її подих здавався недоречним шумом.

   Вона лежала у своєму ліжку, дивлячись на стелю, де танцювали відблиски від машин, що проїжджали далеко внизу. Сон не йшов. Губи все ще пашіли від його поцілунку, а на зап’ястях, як їй здавалося, досі відчувалася залізна хватка його пальців. Марк був у своєму кабінеті. Вона бачила тонку смужку світла під його дверима, коли йшла до себе. Він працював. Він завжди працював, немов намагався викупити у світобудови право на існування кожної секунди свого життя.

 - Що ти приховуєш, Марку? - прошепотіла вона в темряву. - Навіщо тобі ця гра у власника?

   Думка про те, що все, що відбувається, лише частина якоїсь масштабнішої та зловіснішої схеми, не давала їй спокою. Марк Россман не робив нічого просто так. Його пристрасть, його ревнощі… чи були вони справжніми, чи це була лише майстерна імітація, щоб остаточно дезорієнтувати її та підкорити своїй волі?

   Близько третьої години ночі світло під дверима кабінету згасло. Діана завмерла, прислухаючись. Тихі, упевнені кроки Марка попрямували до його крила. Клацання дверей, шум води в душі, а потім абсолютна безмовність. Вона почекала ще сорок хвилин, рахуючи удари власного серця, перш ніж наважилася встати.

   Боса, в одній тонкій нічній сорочці, вона вислизнула в коридор. Холодна підлога обпікала ступні, але адреналін, що вирував у крові, змушував її рухатися вперед. Її метою був його кабінет. Вона знала, що Марк вважає себе невразливим у цьому домі, і саме ця його самовпевненість була її єдиним шансом.

   Двері кабінету піддалися без скрипу. Всередині пахло старим пергаментом, дорогим віскі й тим самим ароматом сталі, який завжди йшов від Марка. Єдиним джерелом світла було місто за панорамним вікном. Діана підійшла до масивного столу з темного дерева. На ньому панував ідеальний порядок: ноутбук, закритий шкіряний щоденник і кришталевий стакан, у якому на дні ще виблискувала крапля віскі.

   Вона почала з шухляд столу. Перша була порожня, якщо не рахувати набору дорогих ручок. Друга містила фінансові звіти, які Діана переглянула по діагоналі. Цифри з багатьма нулями, графіки зростання... нічого, що могло б пролити світло на його справжні наміри.

   Її увагу привернув старовинний сейф, вбудований у стіну за спиною Марка. Він був прихований за фальш-панеллю з темного дерева, але Діана помітила, що панель прилягає не щільно. Мабуть, Марк нещодавно відчиняв його. Вона торкнулася дерева, і панель із тихим клацанням відійшла вбік. Електронний замок. Шість цифр.

 - Дата нашого весілля? Ні, занадто банально для нього, - міркувала вона. - Дата народження його матері? Він ніколи про неї не згадував.

   Вона згадала, як він одного разу побіжно назвав кількість акцій, які купив у перший день свого самостійного бізнесу. Це була дата... 12 липня. 1207... але потрібно шість цифр. Діана ввела 120788 - рік його народження, який вона бачила у світській хроніці. Замок писнув і замиготів зеленим світлом. Серце Діани пропустило удар. Сейф відчинився.

   Всередині не було золотих зливків чи пачок грошей. Там лежала одна-єдина синя папка з логотипом юридичної фірми «Lazard & Sons» і невелика стара фотографія. Діана спочатку взяла фотографію. На ній був зображений молодий чоловік, дуже схожий на Марка, але з м’якшими рисами обличчя, поруч із її батьком, Віктором Дельмаром. Вони стояли на тлі старого ательє «Scarlet» і усміхалися. На звороті був напис: «Партнери назавжди. 1995 рік».

 - Партнери? - Діана нахмурилася. Батько ніколи не казав, що в нього був партнер на прізвище Россман.

   Вона відкрила синю папку. Те, що вона прочитала на перших сторінках, змусило її присісти просто на підлогу, бо ноги раптово стали ватяними. Це був договір про передачу прав власності, датований двадцятирічною давниною. І згідно з цим документом, Віктор Дельмар обманом витіснив свого партнера, Генрі Россмана, батька Марка, з бізнесу, привласнивши собі всі напрацювання та патенти на тканини, які пізніше зробили «Scarlet» знаменитим.

   Але це було не все. У папці лежали звіти приватних детективів, яких Марк наймав останні п’ять років. Він методично, крок за кроком, руйнував імперію її батька. Це не невдалі інвестиції Віктора призвели його до краху. Це Марк Россман планомірно підлаштовував кожну невдачу, кожну затримку поставок, кожен судовий позов.

 - Боже мій... - видихнула Діана, перегортаючи сторінки. - Це не порятунок. Це помста.

   Вона дійшла до останніх сторінок, тих самих, що були додані зовсім нещодавно. Це був план поглинання «Scarlet». Марк не збирався відновлювати бренд. Він збирався ліквідувати його через рік, одразу після того, як їхній шлюб принесе потрібні дивіденди у вигляді репутації та нових зв’язків. Її батько мав залишитися ні з чим, а сама Діана... у плані вона була позначена як актив для нейтралізації іміджевих ризиків.

   Він ніколи не кохав її. Він не ревнував її на балу, він просто охороняв свій трофей, який мав бути знищений у фіналі його грандіозної п’єси. Кожен його дотик, кожен поцілунок були частиною холодного, розрахункового плану зі знищення родини Дельмар.

   Сльози обпекли очі, але Діана не дозволила собі заплакати. Лють, чиста, крижана й гостра, як бритва, витіснила біль. Вона зрозуміла, що була лише інструментом у руках людини, яка ненавиділа її батька кожною клітиною свого тіла. І вона сама, своїми руками, підписала контракт, який віддавав її в лапи цього хижака.

 - Значить, помста, Марку? - прошепотіла вона, стискаючи папку так, що кісточки пальців побіліли. - Що ж, подивимося, хто з нас кращий гравець.