Петроградський рейд, або Червоне горить краще.
На березі Фінської затоки палало чималеньке вогнище. Горіла уся захоплена під час штурму міста комуністична партійна література. Трохи ближче до води, складені акуратними штабелями, лежали трупи голоштанних “красногвардєйцев” та кронштадтської матросні.
Вдалині, похитуючи стволами гармат та великокаліберних кулеметів, висів над морем десантно-штурмовий цепелін, на кормі якого майорів здоровецький жовто-синій прапор.
Молодий унтер-офіцер УВА, в новенькій уніформі та з трофейним мавзером у кобурі, неспішно потягував люльку, час від часу попльовуючи у вогонь.
Роки зо два тому він ще не був ані унтер-офіцером, ані вояком взагалі. Брав, звичайно, участь у таємних сходинах української студентської організації - однієї з багатьох, плекав, як і більшість ровесників, надію на майбутнє становлення Національної Держави. Але й мріяти не міг, що все станеться так, як воно сталось.
Реальність сказала своє вагоме слово, створивши революційну ситуацію та надавши можливість небайдужим втілити свої плани в життя - не словом, а дієсловом, так би мовити.
Майже одразу після Лютневої буржуазної революції до влади в Наддніпрянській Україні на багнетах молодіжних штурмових загонів прийшли представники націоналістичних сил. Прийшли, не допустивши до вищезгаданої влади - подекуди м’яко, а подекуди свинцем та залізом - соцдемів, есерів та інший лівацький непотріб.
Оперативно бралися під контроль військова та цивільна інфраструктура, склади боєприпасів. Освоювалися запаси озброєння, що ся лишили від колишнього царського війська. Зі штурмовиків, добровольців та вояків українізованих частин колишньої імперської армії, що пройшли гарт фронтами Першої Світової, створювалися збройні сили молодої держави - наразі ще неоднорідне утворення з багатьма внутрішніми протиріччями, що мало в майбутньому стати Українською Визвольною Армією - однією з найпідготовленіших, найзабезпеченіших, найозброєніших та найчисельніших в Європі. Створювались артилерійські та авіаційні підрозділи, розбудовувався флот.
Так постала УССД, яка ще не простягалася, як заповідав Міхновський, від Карпат і до Кавказу, але вже зробила на те свідому заявку.
На новоутворену країну чигали численні зовнішні загрози, проте, не встигнувши їх навіть як слід усвідомити, Українській Військовій Раді (УВР) довелося протистояти загрозам внутрішнім - отаманській вольниці, анархістам, симпатикам Комінтерну та просто бандитам, що вирішили “зрубати бабла”, скориставшись буремною ситуацією. Це стало першим бойовим хрещенням щойно створеної УВА. Єдність, організованість, вміле командування та віра у спільну мету виявились сильнішими за лихі кавалерійські наскоки і “ех, ріж-рубай”. Стихійно створені отаманські загони були частково знищені, частково роззброєні, частково - залучені до співпраці. Одіозний батько Нестор, отримавши феєричних звіздюлєй від націоналістів, раптово став на правий шлях і вже не мріяв про перемогу анархо-комунізму в окремо взятому Гуляйполі.
Коли спалахнув більшовицький заколот у Петрограді і стало ясно, що Тимчасовий Уряд не контролює ситуацію у власній країні, його представники звернулися по допомогу… до керівництва УССД (незалежність якої не так давно відмовлялися визнавати, пообіцявши докласти всіх зусиль для повернення “мятєжних тєріторій“ в лоно “єдіной і нєдєлімой”, включаючи можливість військового вторгнення).
Незважаючи на певні внутрішні розбіжності в даному питанні, УВР погодилась - більшість її членів дуже добре усвідомлювали небезпеку виникнення у себе під боком контрольованого Комінтерном державного утворення. Всі добре пам’ятали нещодавню нахабну спробу збройного заколоту, організованого у Києві підконтрольними більшовикам місцевими організаціями. Завдяки миттєвій реакції столичного гарнізону, який складали штурмовики та ветерани Західного Фронту, заколот було придушено у зародку - але його можливі наслідки оцінили всі.
Отож, кілька мобільних дивізій, повантажившись у десантно-штурмові цепеліни, вирушили на північ.
Червоний переворот, не встигнувши як слід розгорнутися, був втоплений в тій життєдайній рідині, що мала спільний із його знаменами колір.
Наразі то все було позаду. Молодий унтер-офіцер Степаненко меланхолійно димів люлькою та не менш меланхолійно спльовував у вогнище, що в ньому догоряли червоні агітки.
Злагоджений стукіт чобіт по бруківці змусив його відволіктися. Колона аеромобільної піхоти, яка щойно завершила зачистку передмість, маршем виходила на берег.
- На місці… Стій!
Цепелін, гуркнувши двигунами, попрямував до берега. Степаненко, востаннє плюнувши у майже згаслий вогонь, загасив та сховав до футляру люльку.
Вони поверталися додому з перемогою, проте відпочинок був коротким. Попереду ще було протистояння з військами Антанти, що висадилися в Криму. Попереду ще була допомога молодій Західно-Українській Республіці і видача смертоносних звіздюлєй шляхтичам - які з часом прониклися і не стали далі ворогувати, ба навіть, запропонували укласти союзний договір. Ще попереду було протистояння з Новомосковським Князівством - коли Тимчасовий Уряд, у повній відповідності до своєї назви і надзвичайної неефективності, повернув владу відродженій династії Романових, а ті, в свою чергу, не пам’ятаючи добра, намагалися повернути собі “ісконно руські” землі. Кілька разів намагалися, попри підсрачники та зуботичини.
Ще попереду була Краківська конференція… Але то вже, хлоп’ята й дівчата, зовсім інша історія.