Епілог: Архітектура болю

Темрява була абсолютною. Після того, як контакти рубильника розімкнулися, мене ніби засмоктало у вакуум. Жодного звуку, жодного світла, жодного болю. Лише відчуття вільного падіння, яке, здавалося, тривало вічність.

А потім я розплющив очі.

Стеля. Звичайна біла стеля моєї кімнати в Борисполі.

Я різко сів на ліжку, гарячково хапаючи ротом повітря. Поруч пролунало невдоволене, але таке рідне «мррм». На ковдрі, згорнувшись затишним пухнастим калачиком, спала моя кицька Еля. Від мого різкого руху вона підняла голову, кліпнула круглими янтарними очима і солодко потягнулася, випустивши кігтики.

Я зажмурився від яскравого ранкового сонця, що било крізь прочинене вікно. Десь на вулиці тихо гула машина, на кухні рівно працював холодильник. Жодного низькочастотного гулу трансформаторів. Жодного задушливого запаху мазуту чи озону.

Я розгублено озирнувся. На столі лежали акуратні стопки конспектів з вищої математики і розгорнутий зошит. Поруч — мій телефон.

Тремтячими руками я схопив смартфон і розблокував екран. Відкрив галерею. І мене пройняв мороз. Папки «Особистий архів: Ворон» не існувало. Жодного відео, жодного доказу. Я ретельно перевірив історію викликів — останньою була та сама розмова з Дашею. Вона висіла там, як шрам у пам'яті, але жодних містичних спотворень чи білого шуму.

«Сон, — промайнуло в голові. Мій інженерний мозок миттєво вхопився за найлогічніше пояснення. — Це був просто нервовий зрив. Галюцинація на тлі вигорання. Я… Я нікуди не спускався. Я весь час був тут»...

Я видихнув. Напруга, яка тримала мої м'язи останні кілька днів, почала відпускати. Я спустив ноги на підлогу, відчуваючи нормальну прохолоду домашньої плитки, і побрів до ванної кімнати, щоб умитися.

Відкрив кран. Вода вдарила по порцеляні. Я підставив долоні під холодний струмінь і раптом засичав від гострого, пекучого болю.

Я підняв руки до обличчя і подивився на них у дзеркало.

Від зап'ясть до кінчиків пальців шкіра була вкрита червоними, запаленими слідами — точнісінько такими, які залишають мікророзряди потужного магнітного поля. Вони були справжніми!

Дихання зупинилося. Я повільно повернувся до своєї кімнати.

Еля вже не спала. Вона сиділа в кутку біля шафи, куди не діставало сонячне світло, і з підозрою обнюхувала щось на підлозі.

Там лежала вона. Моя важка діелектрична куртка. Вона була розстебнута. Від неї досі тягнуло різким запахом горілого металу, а чорна гума була вкрита товстим, брудним шаром старого бетонного пилу. Поруч безладно валялися скинуті рукавиці.

Кицька невдоволено пирхнула, ніби їй не сподобався запах мазуту, гордо відвернулася від куртки і підійшла до мене. Вона м'яко потерлася об мої ноги, тихо і заспокійливо замуркотівши.

Я опустився навколішки і обережно, намагаючись не тривожити опіки, погладив її по спині. М'яка, тепла шерсть під моїми пальцями була найреальнішим, найживішим відчуттям за останні дні. Від цього дотику біль у руках здався не покаранням, а доказом того, що я існую.

Я подивився на літнє місто за вікном.

«Червона Жила» була реальною. Вона не належала до креслень київського метротраму чи покинутих радянських бункерів. Вона була архітектурою мого власного болю. Лабіринтом, який я сам збудував із власних страхів, і в якому ледь не поховав себе живцем.

Але більше мені не треба було туди спускатися. Рубильник був опущений.

Я сидів на підлозі, слухав рівне муркотіння Елі, відчував тепло сонця на шкірі й просто дозволив собі дихати.