Розділ 8: Запис_008.mp4 — Резонанс

[ОСОБИСТИЙ АРХІВ: ВОРОН]

Дата зйомки: 29 червня

Час початку запису: 09:45:20

Пристрій: Камера смартфона Samsung.

Статус файлу: Зображення смикається. Запис ведеться з укриття. Рівень шуму критичний.

Спуск здавався нескінченним. Старий ліфт трусило так, що мої зуби вибивали дріб. Тиск бив по вухах, а повітря ставало настільки густим і гарячим, що кожен вдих обпікав горло. Я стояв, вчепившись побілілими пальцями в іржаву арматуру кліті, і відчував, як усередині мене все стискається в тугий, холодний вузол.

Ліфт вдарився об дно шахти з таким оглушливим гуркотом, ніби зірвався з останніх кількох метрів.

Мене кинуло на підлогу. Коліна боляче вдарилися об метал, з рота вирвався хрипкий стогін. Якусь мить я просто стояв рачки, вдихаючи запах вікового пилу та мазуту. Серце калатало десь у горлі, у скронях пульсувала кров. Накотила страшна, паралізуюча втома. Після розряду у вагоні, після усвідомлення власної жорстокості біля щитка моє тіло просто відмовлялося йти далі.

Хотілося лягти прямо тут, на цю брудну решітку, заплющити очі і зникнути. Бетонна темрява навколо здавалася майже затишною. Вона обіцяла тишу. Обіцяла, що мені більше не доведеться нічого вирішувати і нікого рятувати.

Але тишу розірвав плач.

«...Арсене... мені страшно... де ти?»

Голос ішов звідусіль, відбиваючись від бетонних склепінь машинної зали. Це був голос Даші. Тоненький, жалібний, сповнений того самого безпорадного відчаю, від якого я завжди тікав, закриваючи за собою двері.

Мене ніби вдарило струмом. Увесь мій раціональний захист посипався. Ще п'ять хвилин тому я усвідомив, як холодно кинув її, і тепер цей голос бив у найвідкритішу рану. Інстинкт, провина чи залишки людяності — я не знаю, що саме змусило мене піднятися. Мої ноги самі зробили крок назустріч звуку, виходячи з ліфта у величезну, як собор, печеру, освітлену пульсуючим червоним світлом.

«Арсене... будь ласка... вийди до мене... я не можу сама...» — плач перейшов у тихі схлипування десь за кілька рядів масивних трансформаторів від мене.

Я вимкнув ліхтар. Руки тремтіли так сильно, що я ледь не впустив телефон. Я обережно визирнув з-за рогу найближчого генератора.

Між двома бетонними колонами стояла схудла висока, викривлена фігура. На ній був брудний, пошматований плащ. Замість голови — безформне, горбисте сплетіння розплавленого пластику та металу, з якого стирчав динамік системи оповіщення.

А в довгих, кістлявих руках потвора тримала важкий промисловий бензоріз для бетону. Величезний алмазний диск тьмяно поблискував у червоному світлі.

«...ну чому ти мовчиш... ти ж обіцяв бути поруч...» — проскиглив динамік голосом Даші.

Моє горло пересохло. Я впізнав цей стан. Це була та сама межа, за якою її безпорадність перетворювалася на звинувачення. Межа, якої я завжди боявся до паніки…

А потім фігура різко, з агресивною силою смикнула за пусковий трос бензоріза.

Двигун завівся з оглушливим, вібруючим ревом, випльовуючи їдку хмару сизого диму. Диск розкрутився до скаженої швидкості. Тієї ж миті жалібний плач із динаміка різко обірвався, змінившись на пронизливий, маніакальний жіночий сміх, поєднаний з електричним тріском.

Потвора зробила ривок уперед і з розмаху вгатила працюючим диском по найближчій металевій опорі. Сніп яскраво-оранжевих іскор бризнув на метри навколо. Скрегіт був таким нестерпним, що я інстинктивно стиснув щелепи до болю в яснах і втиснувся спиною в холодний бетон.

«Я ЗНАЮ, ЩО ТИ ТУТ!» — верескнув динамік спотвореним, злим голосом, перекриваючи рев двигуна. «ТИ ЗАВЖДИ ТІКАЄШ! ВИЙДИ ДО МЕНЕ!!!»

Воно шукало мене. Це було втілення всіх тих сварок, коли її тривожність перетворювалася на агресію. Моє дихання судомно перехопило. Це було втілення мого найбільшого страху. Монстр, який живився емоційними гойдалками та істерикою, що буквально розпилювала мій мозок.

Знову пролунав жалібний, тихий плач, який шматував моє серце: «Котику... я ж люблю тебе...» — і одразу за ним, без жодної паузи — удар диска об трубу, фонтан іскор та дикий, істеричний регіт.

Я притиснув камеру до грудей, намагаючись дихати максимально непомітно, хоча серце гупало так, ніби хотіло проламати ребра. Відстань між нами — не більше двадцяти метрів. Десь там, за спиною цього кошмару, знаходився центральний пульт «Червоної Жили». Але я не мав жодного шансу в прямому зіткненні. Один удар цього диска переріже мене навпіл швидше, ніж я встигну закричати…

Двигун ревів. Сміх і плач зливалися в суцільну психоделічну катівню. Важкі кроки потвори ставали все ближчими. Вона шукала мене, і цього разу моя броня мене не врятує.

Кожен удар диска об метал відгукувався фізичним болем у моїх скронях. Я обережно визирнув з-за генератора. Потвора методично знищувала простір навколо себе. Вона рухалася хаотично, смикано, як зламана маріонетка, розпилюючи старі труби і бетонні блоки. Сизий дим від двотактного двигуна повільно заповнював залу, виїдаючи очі.

«...ти завжди залишаєш мене саму!» — захлинався від сліз динамік. ВЖЖЖЖ-ЩРРР! — диск вгризся в арматуру, і плач миттєво змінився на демонічний регіт.