Розділ 7: Запис_007.mp4 — Зворотний зв'язок

[ОСОБИСТИЙ АРХІВ: ВОРОН]

Дата зйомки: 29 червня

Час початку запису: 09:30:15

Пристрій: Камера смартфона Samsung.

Статус файлу: Зображення чітке, але колірна гама неприродно бліда. Низькочастотний гул на фоні.

Я залишив мертвий вагон позаду. Запах амброзії вивітрився, поступившись місцем важкому, задушливому аромату старого мазуту та вогкого бетону.

Тунель метротраму закінчився сліпим кутом, але, згідно з кресленнями «Червоної Жили», саме тут починалася її справжня територія. У стіні був пробитий грубий, нічим не укріплений прохід, який вів до вертикального шахтного стовбура.

Коли я увійшов туди, промінь мого ліхтаря потонув у порожнечі. Це була колосальна бетонна труба, що йшла глибоко під землю. Посередині на іржавих тросах висів масивний вантажний ліфт — клітка зі звареної арматури, якою колись спускали породу. Там, далеко внизу, на самому дні стовбура, ледь помітно пульсувало червоне світло. Моя мета.

Ліфт був знеструмлений.

Я підійшов до відкритого релейного щитка на стіні. Пальці досі нили після того, як я пропустив через себе розряд у вагоні, але руки більше не тремтіли. Я дістав мультитул і моток дротів, намагаючись обійти згорілі запобіжники і подати напругу на підйомний механізм.

Щоб знайти фазу в цьому хаосі обірваних кабелів, я підключив свій саморобний детектор до щитка, вивівши звук на динамік смартфона. Замість звичного електричного тріску з динаміка полився рівний, глухий фоновий шум. Я почав замикати контакти один за одним.

І раптом шум змінився. Крізь перешкоди прорізався голос.

Я завмер, ледь не випустивши інструмент. Це не був голос Обхідника чи галюцинація з минулого розділу. Це був реальний, записаний аудіосигнал, який система чомусь транслювала через внутрішню мережу зв'язку.

«...ти ж не можеш просто так усе перекреслити... Арсене, будь ласка, скажи, що між нами все добре... давай просто поговоримо нормально...»

Голос Даші. Він звучав чисто, хоча й трохи спотворено через динамік. Це була не галюцинація. Це був запис нашої телефонної розмови. Тієї самої, останньої.

Я відчув, як по спині поповз крижаний піт. Я хотів висмикнути дроти з телефону, але мої руки ніби паралізувало. Я стояв і слухав.

«Вибач, Дашо, але я виснажився,» — пролунав з динаміка інший голос. Мій голос. «Я більше так не можу. Ти будеш тривожитися зі мною безкінечно, вишукувати проблеми там, де їх немає. А я не можу виснажувати і тебе, і себе.»

«Я не вишукую проблеми! Я просто хочу відчувати, що я тобі потрібна, що ти мене захистиш...»

«Я не твій психолог, Дашо. І не твій тато,» — мій голос ударив, як металевий прут по бетону. «Я не можу завжди бути ідеальним. Я не можу постійно тебе рятувати. Мені самому потрібне повітря.»

У моїх спогадах про той вечір я був правий. Я пам'ятав себе як людину, загнану в кут чужими очікуваннями. Я боровся за власні кордони. Мені здавалося, що я просто скидаю непомірний вантаж, який тягнув нас обох на дно.

Але зараз, слухаючи це збоку, у цій мертвій шахті, я чув щось зовсім інше.

Мій голос на записі звучав не як голос втомленої, загнаної людини. Він звучав роздратовано. Зверхньо. Як голос інженера, який розбирає бракований прилад і каже: «На його ремонт піде надто багато ресурсів. Простіше викинути».

Вона просто просила підтримки. Так, незграбно, так, з надмірною тривожністю, але вона шукала допомоги. А я відмахнувся від неї, як від проблеми, яку не зміг вирішити за алгоритмом…

З динаміка почувся приглушений плач. Замість того, щоб щось відповісти, мій голос на записі замовк. Тривала, жорстока тиша. А потім — коротке, сухе клацання скинутого виклику.

Динамік знову зашипів білим шумом.

Я повільно підняв голову. Навпроти мене, на стінці ліфтової кабіни, висіло старе, вкрите товстим шаром мазуту та пилу дзеркало.

Світло налобного ліхтаря вихопило з темряви моє брудне обличчя. Але на якусь долю секунди мені здалося, що зі скла на мене дивиться Обхідник. Глухий, зашитий у діелектричну броню, недосяжний для будь-яких контактів монстр.

Я моргнув. Мара зникла.

Мене занудило. Я не помилився, коли вирішив піти. Я справді тонув у її тривожності і мав право себе захистити. Але мій жах полягав у тому, як саме я це зробив. Щоб вижити, я вимкнув людяність, як вимикають живлення на щитку. Я загорнувся в броню, перетворившись на холодний, раціональний механізм, якому простіше відрізати провід, ніж спробувати його розплутати.

Я не відчував провини за те, що пішов. Я відчував жах від того, ким я став, щоб це зробити.

Я зціпив зуби, силою відганяючи ці думки, і різко замкнув останню пару контактів у щитку.

Згори пролунав важкий металевий гуркіт. Старі трансформатори завили, набираючи потужність. Ліфт ожив. Заіржавілі троси натягнулися зі стогоном, що нагадував крик гігантської тварини.

Я зайшов у клітку і натиснув єдину робочу кнопку — важіль ручного спуску. Решітка зачинилася.