Розділ 6: Запис_006.mp4 — Заземлення

[ОСОБИСТИЙ АРХІВ: ВОРОН]

Статус файлу: Відновлено з резервного кешу. Зображення статичне (камера лежить на підлозі). Запис іде переважно у форматі аудіо.

Чути хрипке, переривчасте дихання. Звук тертя металу по металу. Гучне, хаотичне потріскування статичної електрики.

Дроти впивалися в шию. Оголена мідь обпалювала шкіру, залишаючи гарячі, пульсуючі опіки. Мої легені горіли від задухи. Інстинкт самозбереження верещав: бийся, розривай, ламай! Я відчайдушно дряпав кабелі нігтями, заганяючи під шкіру металеву стружку. Але опір міді — це ніщо порівняно з опором паніки. Тривогу неможливо розрубати.

В очах почало темніти. У вухах важко гупала власна кров, перекриваючи жіночий шепіт із білого шуму. Мій мозок бився в черепі, намагаючись пробитися крізь хаос нестачі кисню. Думай. Думай, чорт забирай! Що таке тривога за законами електротехніки? Це просто надлишковий потенціал. Хаотичний заряд, який не знаходить виходу і руйнує систему зсередини.

Як прибрати розряд, який неможливо знищити? Йому треба дати шлях найменшого опору! Бінго!

Я змусив себе припинити битися. Опустив занімілі, пекучі порізані руки.

Тремтяча маса дротів на мить завмерла, ніби здивована відсутністю опору. Шепіт став трохи тихішим, змінившись на жалібне, розгублене скиглення.

Крізь темряву, що застилала зір, я намацав центральний вузол монстра — там, де кабелі спліталися найтугіше. Воно пульсувало, розпечене і злякане. Замість того, щоб бити, я обхопив цей вузол обома руками. Я притиснув його просто до своїх грудей, приймаючи на себе весь цей хаотичний біль.

Розряд ударив по нервах. Мої м'язи миттєво звело судомою, різкий запах паленої ізоляції вдарив у ніс, змішуючись із нудотно-солодким пилком амброзії. Зціпивши зуби до скреготу, я тримав.

— Я тут, — хрипко видавив я посинілими губами. — Я більше не тікаю.

Тварюка сіпнулася, пускаючи по моєму тілу нові хвилі струму, але я не відпускав. Вільною правою рукою я наосліп шарив по брудній підлозі вагона, поки не намацав обривок жовто-зеленого кабелю — шину заземлення, намертво прикручену до сталевого каркаса. Каркас торкався рейок. Рейки йшли глибоко в сиру землю.

Я втиснув оголений кінець жовто-зеленого дроту прямо в розпечену серцевину «Вузла».

— Вдих... на чотири... — прошепотів я крізь стиснуті зуби, як робив це колись на алеї в Києві, коли Даша так само відчайдушно ловила повітря губами. — Один... два... три... чотири.

Іскра. Оглушливий тріск.

Надлишковий заряд потужним ривком хлинув через провідник. Закони фізики спрацювали там, де зламалася психіка. Сліпий, нищівний хаос тривоги не зустрів бар'єру, за який міг би зачепитися, і з гулом пішов у землю.

— Видих... на шість...

Дроти, що розривали моє горло, раптом ослабли. Вони втратили свою напругу, в одну мить перетворившись на звичайний мертвий мотлох. Важкі мідні жили зі стукотом посипалися на металеву підлогу вагона.

Я впав на коліна, заходячись роздираючим, гавкаючим кашлем. Повітря увірвалося в легені, обпалюючи горло. Запах амброзії зник, залишився лише сирий холод підземелля та іржа.

У кадрі з'являється обличчя Арсена. Він тремтячими руками піднімає телефон з підлоги. Його пальці не слухаються через судоми від струму та шалений викид адреналіну. Шия вкрита багряними смугами опіків. Він важко, надривно дихає, дивлячись у камеру.

Я подивився на купу мертвого кабелю біля своїх ніг. Я думав, що моя ізоляція — це броня. Але насправді я просто залишив її саму горіти від короткого замикання. Я не міг врятувати Дашу тим, що зник. Її треба було весь час заземляти. Бути поруч... Приймати удар на себе…

Я обтер брудне, мокре від поту обличчя рукавом і підняв погляд. Крізь розбите лобове скло на іншому кінці вагона, у непроглядній темряві шахти, ледь помітно пульсувало тьмяне червоне світло.

Ядро «Червоної Жили».

Мене досі трясло, але страх зник. Він залишив по собі порожнечу, але не холод. Я переступив через мертві дроти і, спираючись на стіну, рушив уперед.

[ЗАПИС ЗУПИНЕНО]