Розділ 5: Запис_005.mp4 — Амброзія

[ОСОБИСТИЙ АРХІВ: ВОРОН]

Дата зйомки: 29 червня

Час початку запису: 08:14:10

Пристрій: Камера смартфона Samsung.

Статус файлу: Сильні аудіоперешкоди. Відеоряд темний, освітлення пульсує.

Я залишив Обхідника далеко позаду, але тиша, що настала після його кроків, була ще гіршою. Тунель почав звужуватися. Замість бетонних стін з'явилися іржаві металеві конструкції — я ввійшов у стару технічну зону, де колії розгалужувалися.

Шлях уперед перекривав зійшовший з рейок і понівечений вагон криворізького метротраму. Він застряг між стінами, як тромб у вені. Обійти його було неможливо. Залишалося тільки лізти наскрізь через розбите лобове скло кабіни машиніста.

Щойно я опинився всередині, температура різко змінилася. Замість підземного холоду мене обдало липким, мертвим теплом. І запах... Запах металу та озону кудись зник.

Я втягнув повітря і закашлявся. Це був солодкуватий, густий і задушливий пил. Амброзія.

Мій мозок одразу видав помилку: звідки на глибині десятків метрів, під товщею залізорудної породи, пилок амброзії? Але мої легені вже стискалися. Я згадав серпень у Києві. Згадав, як Даша задихалася від цього бур'яну, як панікувала та як хапала повітря ротом, а я просто стояв поруч, не знаючи, що робити зі своїм безсиллям.

Я посвітив ліхтарем у кінець вагона. Зі стелі звисали товсті пучки силових кабелів. Їхня ізоляція давно згнила, оголивши мідні жили.

Раптом один із кабелів смикнувся. Потім ще один.

Це не був рух від вітру. Це було дрібне, гарячкове тремтіння — ніби сотні оголених нервів билися в ознобі. Мідні дроти почали сплітатися один з одним, утворюючи пульсуючу масу, що нагадувала вивернуте навиворіт коріння. Вона не мала очей чи пащі, але я відчував, що вона дивиться на мене.

І тоді замість гулу електрики я почув звук. Білий шум, який складався з десятків накладених один на одного шепотів. Жіночий шепіт.

«...я все роблю не так...» «...чому він нічого не пише... чому він мовчить...» «...мені не вистачає повітря...»

Від цього звуку моє серце забилося так, що ледь не проламало ребра. Це була кристалізована тривога. Той самий тягар на душі, від якого я так відчайдушно намагався втекти, відгородившись мовчанням і бетоном.

Маса дротів раптово кинулася вперед.

Я відсахнувся, але мідні щупальця обвили мою ліву ногу. Вони були гарячими, ніби через них йшов струм, але вони не били розрядом — вони стискали. Я вихопив з кишені мультитул і спробував перерізати жили. Клацнули кусачки, кілька дротів луснули, але на їхньому місці миттєво виросли нові, ще товстіші.

Моя агресія лише живила цю тварюку. Бляха-муха. Чим більше я пручався, тим швидше вона розросталася.

«...ти ж залишив мене... я сама...» — шепіт розривав барабанні перетинки разом із серцем.

Дроти обвили мою праву руку, вибивши телефон. Камера впала на брудну підлогу вагона, знімаючи мої черевики і звивисту масу, що повзла вгору. Я вдарив черевиком по сплетінню — марно. Оголена мідь дісталася мого горла і почала стягуватися.

Запах амброзії став нестерпним. Я відкрив рота, намагаючись вдихнути, але повітря не було. В очах почало темніти. Я задихався.

[СИГНАЛ ВТРАЧЕНО]

[КІНЕЦЬ ЗАПИСУ]