Розділ 3: Запис_003.mp4 — Іржа та Мармур

[ОСОБИСТИЙ АРХІВ: ВОРОН]

Дата зйомки: 29 червня

Час початку запису: 05:40:12

Пристрій: Камера смартфона Samsung.

Статус файлу: Зображення стабільне. Освітлення тьмяне, ранкове. Кольорова гама зміщена в червоний спектр.

Кривий Ріг зустрів мене так, ніби давно чекав.

Потяг виплюнув мене на перон удосвіта. Небо було сірим, затягнутим важкими хмарами, з яких сіявся дрібний, майже невидимий дощ. Але вода тут не змивала бруд — вона розмазувала його.

Я вийшов у місто, і перше, що вдарило по легенях — це повітря. Воно мало смак заліза і крейди. Залізорудний пил був усюди. Він в'їдався в тріщини на асфальті, осідав на листках дерев, укривав дахи зупинок. Усе місто здавалося вкритим тонким шаром засохлої крові. Індустріальний велетень, який повільно помирав, стікаючи іржею.

Дорога до цілі вела мене через спальні райони. Типові панельки, сірі коробки, які можна побачити в будь-якому українському місті. Але тут війна залишила свій особливий, свіжий шрам.

Я зупинився навпроти багатоповерхівки. Кілька прольотів посередині будинку були просто стерті, перетворені на груду битого бетону й арматури — наслідок прильоту російської ракети. Біля вцілілого під'їзду лежала гора понівечених дитячих іграшок, квітів і лампадок. Плюшевий ведмідь із відірваною лапою дивився на мене пластиковим оком. Його хутро вже стало рудим від криворізького пилу.

Я стояв і дивився на цей меморіал, відчуваючи, як холод сковує шлунок. Ось вона, реальність. Абсолютне зло не ховалося лише в містичних підземеллях. Воно падало з неба. Воно вбивало дітей у їхніх ліжках. Це місто вже кровоточило, і те, що я збирався зробити під землею, не повернуло б нікого до життя. Але, можливо, я міг би вирвати хоча б той отруйний корінь, що живився цим болем знизу.

Я відвернувся і пішов далі.

Пустир. Зарості амброзії та бита цегла. Жовтуватий пилок мазнув по рукаву куртки, і я мимоволі стиснув щелепи. Даша ненавиділа цю траву. У неї була жахлива алергія на амброзію — кожна наша прогулянка ввечері теплого літа перетворювалося для неї на тортури з краплями, таблетками та наглухо зачиненими вікнами. У Києві я завжди ретельно планував наші маршрути, щоб оминати подібні пустирі і щоб в неї не було тих жахливих нападів задухи. А тепер я йшов сам прямо крізь ці отруйні хащі, туди, де ніхто не зміг би захистити вже мене.

Серед цього сміття височів недобудований бетонний каркас станції-привида «Вовнопрядильна». Її будували біля гігантської фабрики, але фабрика збанкрутувала, і станція так і не народилася. Вона стояла тут, як бетонний надгробок грандіозним радянським планам.

Я переліз через паркан, увімкнув налобний ліхтар і зробив крок у темряву ескалаторного нахилу.

Тут було сухо. Набагато сухіше, ніж у київських дренажах. Але запах був іншим — важким, електричним. Пахло озоном і старим мазутом.

Спускаючись крутими бетонними сходами, я мимоволі зловив себе на думці, що сходинки надто схожі на ті, що ведуть на «Золоті Ворота». І раптом перед очима знову виникло її обличчя.

Це був флешбек, такий чіткий, що я на мить уповільнив крок. Волога зима, ми спускаємося на ескалаторі. Тепле жовте світло мармурових залів, гул натовпу, відчуття абсолютної, затишної безпеки. Метро в Києві було для нас із Дашою прихистком. Ми ховалися там від сирен, від дощу. Ми просто гуляли станціями, тримаючись за руки, слухаючи луну вуличних музикантів під склепіннями «Театральної». Даша тоді сміялася, розповідаючи різні історії про свої лекції, а я дивився на неї і думав, що це світло — єдине, що тримає мене в рівновазі. Тоді підземелля означало тепло. Означало життя.

Я моргнув, і мармур зник. Переді мною були лише голі, ребристі тюбінги, вкриті рудою іржею. Холод, темрява і смерть. Контраст ударив так сильно, що мені стало важко дихати. Я загнав спогад якомога глибше. Її тут немає. Її тут не повинно бути.

Я спустився на платформу. Промінь ліхтаря вихопив з темряви колії.

І тут я зрозумів, що всі мої рефлекси, напрацьовані в Києві, доведеться зламати і викинути.

Я підійшов до краю платформи. Рух тут був лівостороннім. Це означало, що якщо я буду ховатися в нішах тунелю, я буду чекати загрозу з неправильного боку. Але найгірше було інше.

Я інстинктивно подивився під ноги, шукаючи третю, контактну рейку, яка несе смерть. Її не було. Натомість мій саморобний детектор у кишені різко тріснув і засвітився жовтим індикатором. Я підняв голову.

Високовольтні дроти висіли просто над головою.

Геометрія небезпеки змінилася. Правила гри переписали. Я стояв у мертвій тиші закинутої станції і розумів: якщо Обхідник, про якого йшлося в документах Цензора, тут, він знає ці правила ідеально.

А я — лише чужинець, який щойно добровільно замкнув себе в його високовольтній клітці.

[ЗАПИС ЗУПИНЕНО]