Розділ 2: Запис_002.mp4 — Збори в порожнечі

[ОСОБИСТИЙ АРХІВ: ВОРОН]

Дата зйомки: 28 червня

Час початку запису: 23:15:40

Пристрій: Камера смартфона Samsung.

Статус файлу: Освітлення тьмяне, працює лише настільна лампа. Звук чистий.

Сесія була закрита. Відомості здані, рейтинги підбиті. Для решти моєї групи починалося літо — час, коли можна видихнути і спробувати жити нормально. Але в моїй кімнаті панувала глуха зима.

Я сидів за столом, розклавши перед собою інструменти. Конспекти, лабораторні з теоретичних основ електротехніки, розрахунки векторних і топографічних діаграм — усе це я акуратно зсунув на край столу. Там, в аудиторіях нашого факультету, мене вчили захищати енергосистеми та керувати ними. Нам пояснювали закони Кірхгофа, розповідали про передбачуваний опір і правила техніки безпеки.

Але те, що чекало мене на кресленнях «Червоної Жили», не підкорялося жодним академічним нормам. Я розумів: якщо цей накопичувач досі функціонує, мені доведеться мати справу з блукаючими струмами та електромагнітними полями такої щільності, що здатні випалити нервову систему.

Тому я готувався.

Я розібрав старий радіоприймач і скомбінував його з платою від пошкодженого мультиметра. Кілька годин роботи паяльником — і вийшов примітивний, але вкрай чутливий детектор електромагнітних аномалій. Потім я взявся за інструменти. Кожен металевий елемент екіпіровки, кожен гайковий ключ, карабін і лезо тактичного ножа я ретельно покрив кількома шарами діелектричної ізоляції. Я перетворював свій рюкзак на арсенал людини, яка добровільно лізе в саму пащу високовольтного генератора. Дивлячись на те, що я намагався зібрати з пошкоджених деталей і обрізків проводки, я відчув якусь гірку іронію. Тоні Старк міг зібрати броню в печері з купи брухту, але він хоча б знав, до якої війни готувався. Я ж збирав свою броню, щоб зануритися в невідоме.

Усі мої рухи були механічними. Я не відчував ні страху, ні сумнівів. Лише холодну, майже відсторонену зосередженість. Образ звичайного студента залишився десь там, у минулому, разом зі спогадами про Дашу. Тепер у цій тьмяно освітленій кімнаті спорядження збирав Ворон.

Близько дев'ятої вечора я закинув рюкзак на плече. Востаннє окинув поглядом кімнату. Порожня. Тиха. Чужа.

До Південного вокзалу я викликав таксі. Водій спочатку намагався завести стандартну розмову про новини та втому після безсонних ночей від вибухів, але, побачивши мій погляд у дзеркалі заднього виду, швидко замовк. Ми їхали вечірніми проспектами, і Київ здавався мені просто картонною декорацією, за якою ховається справжній, темний світ.

Потяг «Київ — Кривий Ріг» чекав на третій колії. Я зайняв своє місце в напівпорожньому вагоні. За вікном повільно попливли жовті вогні перону. Колеса почали відстукувати свій монотонний, металевий ритм.

Кожен кілометр на південь віддаляв мене від світла. Я їхав у місто, збудоване на залізі та струмі, щоб знайти те, що ніколи не мало прокинутися.

[ЗАПИС ЗУПИНЕНО]