Розділ 1: Запис_001.mp4 — Ізоляція

[ОСОБИСТИЙ АРХІВ: ВОРОН]

Дата зйомки: 28 червня

Час початку запису: 14:15:00

Пристрій: Камера смартфона.

Статус файлу: Зображення стабільне. Яскраве природне освітлення.

Я поставив телефон на спинку паркової лавки і натиснув кнопку запису. Навіщо? Мабуть, хотів зафіксувати нормальний день. Довести собі, що я досі можу сидіти тут, під яскравим червневим сонцем, а не ховатися на дні бетонного стовбура.

Ребра боліли лише тоді, коли я робив глибокий вдих. Лікар пообіцяв, що кістки зростуться швидко. Потрібні лише час і спокій. Прості речі, яких у мене більше не було.

На поверхні щоночі вили сирени і глухо працювала ППО. Але цей гуркіт війни був зрозумілим. Він був нічим порівняно з тією мертвою, важкою тишею, яку я притягнув із собою з-під землі. Ця тиша поступово поглинула все моє життя.

І Дашу теж.

Її більше не було поруч. Це було моє рішення. Минулого тижня я сказав відверто, що ми різні та не підходимо одне одному, зібрав її речі та сказав: “Бувай, Дашуль. Цей рік був особливим для мене через те, що ми були разом. Але ми не можемо продовжувати стосунки. Ми тягнемо одне одного на дно.”

Вона плакала. Питала, що зробила не так. Як їй було пояснити, що я почуваюся неправильно. Наче я неправильний. Завжди щось не так…

Даша завжди була чутливою, тривожною. Останнім часом вона здригалася від кожного мого різкого руху. Якби я розповів їй правду про те, що бачив — про засушені колоски, закривавлений папір і Сліпого Цензора — цей страх зламав би її. Я не міг повісити на неї цей вантаж. Я не міг перетворити її життя на постійне очікування мого наступного зриву. Я не міг дати їй того життя, про яке вона так палко мріяла. Я відштовхнув її, щоб захистити від темряви, яка тепер жила в мені. Я не хотів, щоб ми втрачали себе…

Тепер я був абсолютно один.

Я сидів на лавці, відчуваючи дивну суміш порожнечі та полегшення. Ніхто більше не тримав мене на поверхні. Ніхто не намагався мене врятувати.

Я потягнувся до внутрішньої кишені куртки і дістав складений у кілька разів аркуш синькового паперу. Той самий креслярський план, який я інстинктивно сховав від поліції, коли ми вибралися з київського метро.

Тоді, в темряві, він здався мені просто схемою енергомережі. Але тепер, при денному світлі, я бачив деталі.

Я розгорнув старий папір на колінах. У кутку стояв вицвілий штамп із грифом секретності та назвою проєкту: «Червона Жила». Координати вказували на південь. На систему швидкісного трамвая та залізорудні шахти. Кривий Ріг.

Схема показувала циклопічну підземну установку, інтегровану в міську інфраструктуру. Судячи з формул на полях, система була спроєктована не як сховище. Це був накопичувач. І він досі був підключений до мережі, роками акумулюючи колосальну напругу.

Історія Сліпого Цензора не закінчилася в Києві. Вона залишила по собі щось набагато більше і небезпечніше.

Я подивився в об'єктив камери востаннє, перш ніж зупинити запис. Мені більше не було чого втрачати на поверхні. Настав час повертатися під землю.