Розповідь

Червона Стрічка 
Уляна Соболева
Розповідь 

Слово від автора: 

Історичні події взяті лише для художньої краси сюжету. Всі назви міст, та сіл, озера та лісу - вигадка автора.  На історичну достовірність твір не претендує. 

          Іван вдивлявся в напівтемряву, намагаючись не показувати виду, що заблукав, і проклята дорога або втома грають з ним злий жарт. Він дивиться в карту, їде по чітко вказаному маршруту, і Пауліна бачить пунктирну лінію, але машина постійно виїзджає в одне і теж місце. До дуба зі зламаною гілкою і обдертою корою. Дівчина це відразу зрозуміла, тільки-но вони вдруге повз масивного могутнього стовбура проїхали. 
Де хлопець відхиляється від наміченого шляху і робить коло, вона ніяк не могла зрозуміти, скільки сама не вдивлялася вдалину і на дорогу, освітлену фарами. Поля ці місця і сама непогано знала. У дитинстві до бабусі в село приїжджала, поки та в місто до них з мамою не переїхала.

У Соборскому лісі і біля озера часто бігала з дітлахами, поки Андрійко сусідський не потонув, тоді і заборонили їм тут гуляти.  Місця згубні - так старожили говорили.  Але хто в це повірить?  Молодість взагалі віри не знає і страху не відає.  Молодість вірить лише у власне безсмертя.  Ось і Поля не вірила, але в житті іноді трапляється те саме ... страшне і незрозуміле, коли віра замість дверей у вікнах скло з дзвоном ламає, щоб порізати вашу самовпевненість на шматки, іноді разом з плоттю.

 Іван знову зробив коло і стиснув щелепи, а Пауліна подумала, що, якщо так піде і далі, їм доведеться заночувати в лісі і тільки вранці знов шукати дорогу.  Чомусь ця думка їй страшенно не сподобалася.  Навіть холодок вздовж хребта пробіг.

- І куди далі їхати?  - дівчина розгублено подивилася на нового однокурсника, який кружляв та кружляв по лісовій дорозі на взятому в оренду старенькому «Рено», але так і не виїхав на трасу, яку вони бачили на карті.

 - А він з географією не дружить, мабуть не туди звернув.

 Хлопці розсміялися.  Владко бренькнул на гітарі похоронний марш.  Знову пролунав сміх.  Тільки Пауліна не сміялася.  Не подобалося їй все це.  Здавалося, що щось недобре ось-ось станеться.

 - Зате я дружу з географією.  - сказала вона і обернулась до хлопців, - Смішно вам.  Погані місця тут.  Бабка моя говорила, що вночі в Соборскій ліс краще не заїжджати та біля озера не гуляти.  Мабуть, тому ми ніяк виїхати не можемо.  - тихо додала дівчина і знову подивилася на хлопця за кермом.  На вигляд спокійне обличчя Івана змусило і її перестати хмуритися.  Пауліна відкинулася на спинку сидіння, крадькома поглядаючи на однокурсника, який опустив скло і поклав лікоть на вікно.  Як же він відрізнявся від інших хлопців - мовчазний, але як слово скаже, так і прострілює струмом тіло.  А якщо подивиться, то й дихати важко стає.  Погляд у нього свинцевий, важкий, і в той же час з розуму зводить і хвилюватися змушує.  Він перед самою поїздкою з'явився.  Поля в бібліотеці університетської його зустріла.  Сказав, що як раз конспект пише і помітив в її руках старі газети.  Так і познайомилися.  Пауліна про нього потім кожен день думала-мріяла.  Як новий семестр розпочнеться, і вони на лекціях зустрічатимуться ... а більше думала про очі його сірі з віями чорними довгими, дівчачими, і про вилиці широкі, і про губи соковиті. І коли прийшов до неї в гуртожиток перед відбоєм про село рідне питати, у неї серце швидше забилося - запам'ятав, як вона в бібліотеці розповідала, що у неї рідня звідси.

 - Ооо ... страшилки почалися.  Як цікаво.  Поль, а Поль, а бабка твоя, правда, відьмою була?  Або брехня це?

 - Так, замовкніть всі.  Розкажи, Паулін, що бабуся говорила?  Чому місця ці погані?  - запитала рудоволоса Віра і тицьнула Сергія в бік ліктем, щоб той перестав сміятися.

 Пауліна швидко озирнулася на друзів і знизала худими плечима, відкидаючи чорну косу на спину.

 - Не знаю.  Вона говорила, що зникають тут люди, як у бермудському трикутнику.  Жила тут неподалік.  Вона в цей ліс, як і інші місцеві, уникала ходити.

 - Ну да, а в болоті-озері затонув Титанік.  Тут лісу того - метр на метр.  Теж мені трикутник.

 - Дуже дотепно!  - перекривила його Вірочка і похитала розкішним довгим рудим волоссям.  Сергій тут же притих і очі відвів.  - А чого пропадають?  Розповіла?

 - Ні.  Не можна розповідати, щоб біди не накликати.

 - Ясно, забобони дінозаврів, - Віра стиснула губи, закочуючи очі і корча незадоволене обличчя.  Сергій знову реготнув.

 - У минулому році турист зник і не знайшли його.  Все озеро прочесали.

 Задумливо сказав Владко, витягнувши навушник з вуха.  Всі втупилися на нього.

 - Це ти звідки взяв?

 - А він просто вдома залишився, - додав Сергій і знову пролунав сміх, в цей момент машина кілька разів фиркнула і різко зупинилася.

 - Ні.  Він і справді сюди поїхав.  У газеті прочитав, коли інформацію шукав про озеро.  Що за…