Червона лампа над Альфою

Зі спогадів Валерії Нордгайм, молодшої лаборантки Першого Запуску CalcChain, створеного за канонами Теорії та алгоритмами ТКСР

Вони казали, що це буде як увімкнути світло в кімнаті. Просто клацання. Тумблер угору — система працює. Жодних спецефектів. Жодних громоподібних звуків. Нічого драматичного. Але Амір, звісно, був театралом. І кнопка запуску була червоною.

Я стояла біля моніторів під час запуску, коли Місто-Альфа перестало бути експериментальним майданчиком і стало першим справжнім поселенням. Шість років минуло відтоді, як Потрійний Колапс утопив Землю в попелі космічних тіл, бруді земних надр і безперервному шумі...

На теці з документами, що лежала на столі перед головним пультом, було виведено синіми літерами: «Теорія Калькульованої Соціальної Рівності». Щоразу, читаючи цю абревіатуру — ТКСР, — я думала про те, що в цих чотирьох літерах відтепер укладена доля людства. Ну, і в цьому дивному слові, звісно: «Гексагон».

Червона лампа загорілася над нашими головами — наче ми були в підводному човні, що занурюється на глибину, з якої вже не спливають. Зазвичай я не надаю значення подібній символіці, але тієї миті мені стало не по собі.

— Нордгейм, третій монітор барахлить, — сказав Ліндгрен, не відриваючи погляду від екрана. — Перевір контакти.

Мене взяли до команди запуску лише тому, що мій батько колись працював із Хашемі. Я — просто лаборантка, молодша співробітниця підрозділу технічної підтримки. Протирала монітори, міняла картриджі в принтерах. Іноді приносила каву, хоча це не входило в мої обов'язки. Але того дня я була там, коли історія переломилася на «до» і «після».

I

Ми прибули до Міста-Альфа за три тижні до запуску. Нас поселили в адміністративному корпусі, звідки відкривався краєвид на все місто — поки що порожнє, але готове прийняти своїх перших мешканців.

Місто нагадувало макет. Стерильні будівлі, ідеальні дороги, вивірені до міліметра громадські простори. Жодного недопалка, жодного забутого фантика. Нічого випадкового, жодних слідів людської присутності. Це напружувало, трохи дратувало й навіть лякало.

— Уявляєш, як тут буде за рік? — спитав мене Борис із відділу імплантації, коли ми курили на даху. — Ці ідеальні вулиці заростуть життям, як занедбаний сад. А може, й ні. Може, люди раптом стануть такими ж ідеальними, як ці тротуари.

Я тоді засміялася. Наче такі, як МИ, могли стати ідеальними. Так, звісно, наївність — це щоразу дивуватися тому, що люди знову повелися як люди. Чи, може, цього разу все інакше?

У перші дні я блукала містом, просто щоб залишити свої сліди на цих бездоганних вулицях. Я зайшла до одного з житлових будинків. Там пахло свіжою фарбою й синтетикою. Квартири були однаковісінькі, як номери в готелі. Стандартні меблі, стандартні жалюзі на вікнах, стандартні килимки у ванній. Жодної індивідуальності. З досягнень — зламала кущ невідомої мені рослини, продираючись крізь нього, нанесла бруд із вулиці в пару житлових приміщень. Мабуть, це було дріб'язково, але мені хотілося порушити цю стерильність хоча б трохи.

— Вражає, правда? — почула я голос за спиною. Це була докторка Ловсон, керівниця проєкту імплантації. Її волосся було зібране в строгий пучок, а обличчя не виражало нічого, крім легкої цікавості.

— Трохи моторошно, — чесно відповіла я.

— Моторошно? — вона усміхнулася. — Це саме те, що нам потрібно. Чистий аркуш. Спочатку ми заселимо його людьми, а потім люди заселять його життям. Це буде цікавий експеримент.

— Експеримент, — повторила я. — Над людьми.

Докторка Ловсон подивилася на мене з непорозумінням.

— Над суспільством, — поправила вона. — І люди самі погодилися на участь. Нікого не примушували.

— Звісно, — кивнула я, хоча насправді сумнівалася в цьому. Люди погоджуються на багато що, коли їм обіцяють краще життя.

II

День запуску видався похмурим, але без дощу. Температура — рівно 20 градусів за Цельсієм. Ідеальна погода для історичної миті — не надто драматична.

Перші поселенці прибули ще зранку. Я бачила, як вони виходили з автобусів — розгублені, збуджені, деякі налякані. У всіх уже були імпланти, але система ще не працювала. Жодних цифр над головами, жодних рейтингів. Просто люди.

— Ви хвилюєтеся? — спитав мене доктор Перейра, один із програмістів, із яким ми іноді обідали разом.

— Що? — не зрозуміла я.

— Ну як же, — він усміхнувся. — Усім співробітникам запуску запропонували залишитися в місті й отримати імпланти. Хіба вам не говорили?

Мені не говорили. Або говорили, але я пропустила це повз вуха, вважаючи, що це не для таких, як я. Для молодших лаборанток без наукового ступеня і зв'язків.

— Я... я не думала про це, — збрехала я.

— Подумайте, — він стиснув моє плече. — Такий шанс випадає раз у житті. Бути однією з перших. Бачити, як народжується нове суспільство.

Я кивнула, але думки мої були далеко. Я уявляла, як над моєю головою з'являється цифра — моя цінність, вирахувана алгоритмом. І що, як вона буде низькою? Що, як система вирішить, що я — ніхто?

У центрі управління запуском панувала атмосфера передчуття й страху. Науковці, інженери, програмісти — усі зібралися навколо головної консолі. Амір Хашемі, уже літній і хворий (він помре через пів року після запуску), сидів в інвалідному кріслі осторонь від усіх, спостерігаючи за метушнею.

— Можна? — я простягнула йому чашку чаю.

Він підняв на мене очі. У них була втома, але й якесь внутрішнє сяйво.

— Дякую, дитино, — сказав він, приймаючи чашку. — Можна спитати, що ти думаєш про це все?

— Трохи дивно, — чесно відповіла я. — Наче ми відчиняємо двері, за якими може бути що завгодно.

Він кивнув, погоджуючись.

— Саме так. Ми відчиняємо двері в майбутнє. І ніхто не знає, що нас там чекає.

— Але ж ви створили це все, хіба ні? — заперечила я. — Хіба ви не знаєте, як вона працюватиме?

Хашемі слабко усміхнувся.

— Я створив інструмент, — сказав він. — Але те, що люди зроблять із цим інструментом, уже не в моїй владі. Ви молоді, ви побачите... навіть раніше, ніж решта, якщо залишитеся тут.