Передчуття

В кімнаті був бардак: одежа на полу, на ліжку, але не в шафі. Банки енергетиків повсюди, а телефон на тумбочці.

А Шарль лежав на ліжку в майці та шортах. Він не спав усю ніч через кошмари.

Він думав, що сьогодні робити, але йому було навіть з кроваті лінь вставати.

Телефон різко задзвенів. Шарль трохи почекав, та взяв, щоб подивитись, хто дзвонить.

Це була Клер, його однокласниця. Його однокласники для нього — найкращі друзі.

Він взяв трубку.

— Слухаю... — дуже втомлено сказав Шарль, лежачи на ліжку.

— Виходь гуляти зі всіма, ми тебе тут чекаємо, давай-давай! — Клер була доволі весела та енергійна, вона стояла біля його під’їзду.

— Та я втомлений дуже, не хочу, — Шарль говорив так, ніби був на грані смерті.

— Виходь давай, хочаб повеселишся, енергії наберешся, — вона справді дуже хотіла, щоб він вийшов, тому почала давити на жалість.

Шарль трохи повурчав, подумав, пом’явся й сказав:

— Ладно, чекайте, щас вийду.

Він підійшов до шафи та думав, що взяти. На дворі холодно, тому він вирішив вдягнути шарф, білу футболку та чорні штани.

Шарль вийшов із кімнати та пішов на вихід.

— Мама, тато, я йду гуляти, довго буду, — сказав він перед виходом та вийшов.

Біля під’їзду його вже чекали однокласники. Було не так холодно, але вони встигли замерзнути.

Шарль нарешті вийшов до них. Клер схрестила руки.

— Ти чого так довго збирався? Ми вже замерзли, поки чекали, — вона була трохи роздратована.

Шарль поклав руки за голову та з веселою ноткою сказав:

— Та зато прийшов, — і засміявся.

А Клер підійшла та дала йому підзатильник.

— Ладно, пішли вже в кафе якесь, — сказав один із групи.

І так вони зайшли в кафе, поговорили, попили, поїли — добре проводили час.

Шарль крутив ложку в своєму чаї, та випадково помітив, що за сусіднім столиком сидить хлопець, який був точна копія його. Тільки в кепці, що закривала лице. По спині Шарльза пройшов холодок.

Він встав:

— Я відійду ненадовго, я скоро, — і пішов у туалет.

Там він підійшов до крану та вмився. Коли подивився в дзеркало — побачив там не лише своє відображення, а й того самого хлопця позаду.

Шарльз різко розвернувся, але нікого не було. Він розгубився, повернувся назад — і в відображенні теж вже нікого не було. Шарльз трохи запанікував, але заспокоїв себе, подумавши, що просто треба більше спати.

Він вирішив повернутися назад. Йшов крізь толпу людей, було доволі шумно, свято у когось, — подумав Шарль.

Коли він повернувся до своїх, то виглядав трохи розгубленим. Це помітили всі.

— Щось сталось? Все нормально, Шарль? — запитав один із групи, його звали Альберт.

Шарльз подивився на нього через пару секунд та посміхнувся:

— А, та, все нормально, це я так, — сказав трохи розгублено, чухаючи голову.

— Ладно, але якщо що — то говори, — Альберт був доволі серйозним на вигляд, але в душі милий.

Вони продовжили говорити, веселитись. Так просиділи до ночі, а потім вирішили розійтись по домах.

Усі розійшлись, а Клер та Шарльз йшли однією дорогою, бо жили неподалік.

— Може тебе провести? А то темно все-таки, — сказав Шарльз, дивлячись на Клер.

Вона трохи подумала та посміхнулась:

— Давай, я не проти, — їй було приємно, хоча, схоже, вона замерзла.

Вони трохи пройшли. Шарльз, дивлячись на неї, запитав:

— Тобі холодно? — він переживав за неї, не хотів, щоб вона застудилась.

Вона схрестила руки:

— Трохи, да, — сказала й посміялась.

Шарльз подивився на свій шарф, зняв його та простягнув Клер:

— З ним буде трохи тепліше, бери. — Він хоч і виглядав холодним, але просто був втомлений. Навіть не дивився на Клер.

Клер посміхнулась та вдягнула шарф:

— Дякую велике, і справді тепліше стало, — радісно сказала вона.

Вони вже доходили до дому Клер.

— А в нас обох скоро день народження, через 7 днів. Як це так співпало, що в один день, — посміхнувся Шарльз та трохи хіхікнув.

Клер теж посміялась. Було темно, сніг трохи валив, але не сильно. Ліхтарі світили, хоч і були далеко один від одного.

Коли вони дійшли до дому Клер, вона обійняла Шарльза. Він трохи розгубився, але теж її обійняв.

Пізніше вони попрощалися, і Шарльз пішов до свого дому.

Поки він йшов, йому постійно здавалось, що позаду хтось є. Але коли він розвертався — нікого не було. Йти одному під світлом ліхтарів у таку темряву й сніг і справді було скучно.

Коли Шарльз повернувся додому, то сказав:

— Мамо, тато, я дома! — вигукнув він та почав знімати одяг.

Батько зразу відповів:

— Ну що, побухали там? — та засміявся. Він сидів на дивані, схрестивши ноги, й читав комікс.

Мама підійшла та дала йому підзатильник.

— Завжди ти зі своїм сарказмом, Емерік, — сказала вона трохи роздратовано, але потім теж засміялась.

Шарльз посміхнувся та пішов у свою кімнату. Він дуже сильно втомився й одразу ліг на ліжко. Хотів трохи пограти, але вирішив поспати й заснув дуже швидко. Коли він спить — його і трамваєм не розбудиш.

Уві сні він бачив темне небо в хмарах. Він був на поляні. Посеред неї стояв якийсь хлопець, але його обличчя не було видно. Блискавки били постійно, але Шарльз хотів підійти до хлопця — і прокинувся.

Було вже 8:00. Він вирішив трохи полежати, але в кімнату постукали.

Шарльз змучено пробурмотів:

— Що таке?.. — лежачи на ліжку.

У кімнату зайшов його батько, Емерік. Він виглядав доволі серйозним.

— Слухай, іди на кухню поговоримо. Є тема одна. Думаю, ти вже чув... — сказав він та пішов на кухню.

Шарльз трохи полежав, подумав і пішов на кухню.

Коли зайшов, він вирішив зробити чай і вже тоді говорити з батьками.

— Ну що хотіли сказати? — спитав Шарльз, поки робив чай.

Емерік сидів навпроти мами за столом.

— Ти ймовірно вже чув по новинах, що деякі діти почали отримувати так звані сили, так? — серйозно запитав Емерік. Він дивився прямо в очі Шарльза.