ЧЕРВОНІ МАКИ: 1

Весна 1945 р.

Ольга стояла узбіч широкої, ґрунтової дороги, біля притрушеного пилюкою куща калини. Вітер нещадно тріпав її білу, по літньому легеньку  сукню, різав обличчя дрібними піщинками з широкого шляху. Вона ніби й не помічала ні холодного вітру, ні сусідок, що саме повертались з лісу, не чула, як до неї гукнули.

–        Ольго! Чи ти з ума зжила? – крикнула їй  Ярина, – сьогодні в сукні красуєшся, а завтра фельдшера тобі кликатимуть. Ради якого такого празника вирядилася?

–        Та не чіпай ти її. Толку з того не буде, – штовхнула Ярину в бік Маруська.  – Їй, того, – покрутила брудним пальцем біля скроні, – видно в голові щось і справді замкнуло,  відколи по Грицьку похоронка прийшла.

–  Що було б, якби всі вдови отак «чокались», як вона. Півсела здуріло б. – хмикнула Ярина, поправляючи свою чималу в’язанку дров. – Я сама он, родила Івана... вже як мого Ілька не  стало. Ото поридала, покачалась по землі... Думала умру з горя... Та треба ж було малого вгледіти та ростити.  От і стала на ноги, змирилася. Слава Богу, хоч молоко не пропало, вигодувала синочка. Вже два роки, як вдова, то хоч дитятко мені розрада, підростає – ну батькова копія. І посмішка, ну чисто Ількова, – витерла одиноку сльозу, махнула рукою й посунула до свого двору.

Маруська мовчки ще раз подякувала Богу, що її Павло живим повернувся. Добре знала, як їй заздрять. Он, цілий та неушкоджений, хіба що без пальця, лагодить курятника.

–        Мо, й вона б не чокнулась, якби дитинку від Грицька встигла прижити. Його ж війна забрала якраз після їхнього весілля, і пожити, як муж з жоною, не встигли. Та й бачились після того лише кілька раз. За війною хіба щось встигнеш? От і я тільки тепер матір’ю збираюся стати, – погладила свого ще невеличкого, але вже помітного, під старим кожухом, живота.  

            Отак поговорили та й пішли – кожна до своєї господи. Ольга ж зосталася сама. Стоїть, щось наспівує. Сумна її пісня. Поспівала – заплакала, балакає сама з собою:

–        Та не бійся. Діждусь. Бач, виглядаю. Казав, що повернешся, а ти ж не з брехливих.  І сукню твою улюблену одягла. Чекатиму. Одягла улюблену... Ой-ой, тільки що не чорна. Геть не чорна. З червоними маками, як кров червоними, як рани – розкритими – твоїми й моїми ранами. Скільки мені дівок заздрило, як її у перше одягла. Заздрили, як з тобою куди вийду. Не довго ходила. Боженьку! Ой Боженьку, як же не довго! Повертайся. Ти ж так любиш червоні маки. Хочеш, насію їх під хатою ціле море. Будемо ними милуватися. Он і сукню з маками для тебе… Я її й до гроба вдягну. Отак в ній і ляжу. Ну зовсім же святкова, геть не чорна.

            Кожного дня  вийде Ольга на шлях, постоїть-постоїть та й піде до хати. А що їй в ті порожній хаті? З десяти літ сиротою росла, а тепер – молода вдова. Грицьків же рід весь  перевівся тією клятою голодовкою.

            Передяглася в буденне. Затопила піч. Взялася юшку варити – раптом її Грицько повернеться, а вдома їсти нічого. Подумала, що можна буде, пізніше, і курку зарізати. 

          Наварила їсти, позамітала в хаті та й сіла на лавці біля вікна. Вишиває. До вишивання в неї справжній талант. Квіти, як живі. Отак було колись, посідають з дівчатами вишивати, а вони все зиркають на диво-дивне, що Ольга голкою виробляє. На стінах рушники які! То ж усе – її рук справа. А скатертина на столі... Нині сорочку для Грицька вишиває, гарну-прегарну. Отак і ще один день минув. А на завтра знов вбереться в красиву сукню і на дорогу, до поля,  вийде – виглядатиме чоловіка.