РОЗДІЛ 21: ПРИТЯГНЕННЯ ДО ТАЄМНИЦІ

Олівія Хейс проводила все більше часу в галереї, досліджуючи загадкову картину. Чим більше вона дивилася на неї, тим сильнішим ставало відчуття, що картина живе своїм власним життям. Її фарби, які здавались простими на перший погляд, таїли в собі якусь магнетичну силу, яка приваблювала Олівію. Вона відчувала, що за поверхнею полотна ховається щось більше, щось, що виходить за межі її розуміння.

Одного пізнього вечора, коли галерея була вже закрита, Олівія залишилася наодинці з картиною. У темряві кімната здавалася ще містичнішою, а фарби на полотні повільно переливались, створюючи ілюзію руху.

— Чому я не можу перестати думати про тебе? - прошепотіла вона, дивлячись на картину. Її слова розчинилися у тиші, але Олівії здавалося, що картина слухає її.

Вона підійшла ближче, практично несвідомо простягнувши руку до полотна. Але перш ніж її пальці торкнулися поверхні, вона різко відсмикнула руку, ніби відчувши невидимий опір.

- Це безглуздо, - пробурмотіла вона, відступаючи назад. — Це лише фарба і полотно. Але чому я відчуваю щось більше?

Її думки перервав дзвінок телефону. То був Райан Картер.

- Олівію, ти ще в галереї? - спитав він, його голос звучав стурбовано.

- Так, - відповіла вона, намагаючись приховати хвилювання. — Просто вирішила провести ще трохи часу із картиною. Вона... вона не дає мені спокою.

- Ясно, - сказав Райан. — Слухай, ми отримали звіти інших фахівців. Вони також не можуть пояснити, що це за фарби. У нас є ще кілька напрямків для дослідження, але все одно здається, що ми тупцюємо на місці.

Олівія кивнула, хоч знала, що Райан не може бачити її через телефон.

- Я розумію. Я спробую ще раз подивитися на картину з іншого погляду. Можливо, щось вислизнуло від нас.

Райан замовк на мить, перш ніж додати:

— Будь обережна, Олівія. У мене погане передчуття щодо цієї картини. Щось тут не так.

- Я буду, - тихо відповіла вона. - Дякую, Райан.

Поклавши трубку, Олівія повернулася до картини. Вона відчула, що її тяжіння стало ще сильнішим. Усередині неї боролися дві сили: логіка, якою вона слідувала у своєму професійному житті, та інтуїція, яка говорила, що ця картина має чимось магічним, чимось, що виходить за межі її розуміння.

— Що ти ховаєш? — прошепотіла вона знову, поринаючи в медитативне споглядання. Раптом вона відчула легке запаморочення, і їй здалося, що фарби на полотні почали складатися образи. Жіноче обличчя, яке завжди було в центрі картини, тепер здавалося ще більш живим та виразним. Воно ніби хотіло щось сказати Олівії.

— Ти намагаєшся мені щось сказати, чи не так? - продовжувала вона, не відводячи погляду від картини. У цей момент вона відчула, як її розум поринає глибше в таємницю, приховану за полотном. Їй здавалося, що вона починає бачити світи, приховані за рамками звичайного сприйняття.

Її думки перервав звук кроків. Олівія обернулася і побачила, як до кімнати заходить лікар Галассер. Його обличчя було стурбованим.

— Олівію, ти гаразд? — спитав він, помітивши її розсіяне обличчя.

- Так, так, - поспішно відповіла вона, струшуючи з себе це дивне відчуття. — Я просто замислилась. Картина... вона ніби живе своїм життям.

Галассер підійшов ближче і став поруч із нею.

— Це дивне почуття, чи не так? - сказав він. - Я відчуваю те ж саме. Наче вона намагається щось сказати нам, але ми ще не знаємо, як її зрозуміти.

Олівія кивнула, відчуваючи підтримку з боку лікаря.

— Може, це наш ключ до розгадки, — тихо сказала вона. — Якщо ми зможемо зрозуміти її послання, можливо, ми зможемо розкрити всю правду.

Лікар Галассер глянув на неї з розумінням і погодився.

— Я вірю, що ти правильним шляхом, Олівія. Твоя інтуїція може бути тим, що нам потрібно знайти відповіді.

Вони стояли поруч, дивлячись на картину, розуміючи, що попереду на них чекає ще багато загадок і відкриттів. Внутрішній конфлікт Олівії між логікою та інтуїцією став вихідною точкою для подальших пошуків правди, і кожен крок наближав їх до розкриття таємниці, прихованої за рамками цього дивного витвору мистецтва.