РОЗДІЛ 13: ТИМ ЧАСОМ У СІДНЕЇ

"Я завжди вірила, що кожна зустріч має сенс.
З Райаном я зрозуміла: доля не просто зводить людей —
вона дарує нам того, заради кого варто боротися."
— Олівія Хейс

Поки Ітан і Коннор заглиблювалися в розслідування у США, Райан та Олівія працювали в Сіднеї — тихіше, але не менш небезпечно.

Їхнє завдання було іншим.

Не шукати людей.

А зрозуміти, з чим саме вони мають справу.

Лабораторія була майже порожня.

Біле світло ламп, рівномірний гул обладнання і запах металу та пластику створювали відчуття стерильності, за якою ховалося щось складніше.

Олівія сиділа за столом, оточена роздруківками й відкритими файлами. На моніторі — технічні схеми, графіки, ряди цифр.

Вона не одразу помітила, як зайшов Райан.

— Привіт, Олівія, — сказав він, зачиняючи двері. — Як просувається?

Вона підняла голову.

І в її очах було те саме, що з’являється, коли знаходиш щось… занадто цікаве.

— Я натрапила на дещо дивне.

Райан підійшов ближче.

— Наскільки дивне?

Олівія розгорнула один із документів.

— Біометричні сенсори нового покоління. Розробка “SilverTech”.

Вона провела пальцем по рядках.

— Вони не просто зчитують фізичні показники. Пульс, температура — це базовий рівень. Тут інше.

Вона відкрила графік.

— Вони аналізують реакції в режимі реального часу. Стрес, когнітивні відхилення… навіть мікрозміни поведінки.

Райан нахмурився:

— Як детектор брехні?

Олівія повільно похитала головою.

— Ні.

Пауза.

— Значно точніше.

Він мовчки дивився на екран.

— І для чого це?

Олівія відкрила ще один файл.

Цей був частково зашифрований.

— Ось тут стає цікавіше.

Вона збільшила фрагмент.

— Є згадки про “адаптивну відповідь системи”.

— Що це означає? — запитав Райан.

Олівія зробила паузу.

Наче підбирала слова.

— Це означає, що система не просто спостерігає.

Вона підняла на нього погляд.

— Вона реагує.

Тиша.

— Реагує як? — тихо спитав він.

— Змінює умови. Впливає на рішення. Підлаштовується під людину.

Ще пауза.

— Або… направляє її.

Райан повільно видихнув:

— Це вже не просто технологія.

— Це інструмент контролю, — закінчила вона.

Кілька секунд вони мовчали.

Гул обладнання здавався голоснішим.

Райан провів рукою по волоссю:

— Якщо Блейк має доступ до цього… він може не просто передбачати поведінку.

— А формувати її, — тихо сказала Олівія.

Вона знову повернулася до екрану.

— І це ще не все.

Вона відкрила останній файл.

Найбільш захищений.

— Я знайшла посилання на тестову локацію.

Райан напружився:

— Де?

Олівія повільно вимовила:

— Бостон.

Тиша в лабораторії стала майже відчутною.

Райан коротко усміхнувся.

Але в цій усмішці не було нічого веселого.

— Схоже, наші колеги там не випадково.

Олівія кивнула.

— І, схоже, вони навіть не уявляють, наскільки це глибоко.

Вона згорнула файл.

— Я проведу тести.

Якщо ці сенсори працюють так, як я думаю… ми маємо справу не з проєктом.

Пауза.

— А з системою.

Райан глянув на неї:

— І питання вже не в тому, що це таке.

Він подивився на екран.

— А в тому, чи можна це зупинити.

Після довгого робочого дня Райан все ж змусив Олівію відірватися від екранів.

— П’ятнадцять хвилин, — сказала вона, виходячи з лабораторії. — І я повертаюся.

— Знаю я ці “п’ятнадцять хвилин”, — усміхнувся він. — Тому одразу веду тебе далі від офісу.

Парк був майже порожній.

Ліхтарі тільки-но загорілися, м’яке світло лягало на доріжки, а повітря після спекотного дня стало приємно прохолодним.

Олівія глибоко вдихнула.

— Дякую, що витягнув мене звідти.

Пауза.

— Я б, мабуть, і не помітила, як настала ніч.

— О, я не сумніваюся, — відповів Райан. — Ще трохи — і ти б почала ночувати прямо між серверами.

Вона тихо засміялася.

І цей звук був значно рідкіснішим, ніж будь-яке відкриття в лабораторії.

Вони йшли поруч, не поспішаючи.

Декілька секунд — мовчки.

І ця тиша не була незручною.

— Знаєш, — раптом сказав Райан, — іноді мені здається, що ти забуваєш, що існує світ поза роботою.

Олівія знизала плечима:

— Можливо. Але там усе простіше. Дані не брешуть.

— Люди теж не завжди, — тихо відповів він.

Вона глянула на нього.

Трохи уважніше, ніж зазвичай.

— Це ти до чого?

Райан зупинився.

На секунду.

Наче сам не був до кінця впевнений, що зараз зробить.

— До того, що… — він видихнув, — я давно хотів сказати тобі одну річ.

Олівія теж зупинилася.

Вітер ледь ворухнув її волосся.

— Це звучить серйозно.

— Насправді… так і є, — він усміхнувся, але трохи напружено. — Ти мені подобаєшся.

Пауза.

— Не як колега.

Тиша між ними змінилася.

Стала щільнішою.

Олівія не відвела погляду.

Навпаки — зробила крок ближче.

— Ти обрав дуже “спокійний” момент, — сказала вона тихо.

— Я працюю під тиском краще, ніж у комфорті, — спробував пожартувати він.

Вона ледь усміхнулася.

— Тоді я теж скажу чесно, — відповіла вона. — Ти мені подобаєшся, Райане.

Ще крок ближче.

— І, мабуть, уже давно.

Він на секунду завмер.

Наче перевіряв, чи це не помилка.

— “Мабуть”? — перепитав він.

— Я ж аналітик, — тихо сказала вона. — Мені потрібні докази.

— І ти їх знайшла?

Вона подивилася на нього.

Трохи довше.

— Так.

Кілька секунд вони просто стояли поруч.

Без поспіху.

Без зайвих слів.

— Тоді, — тихо сказав Райан, — може, зробимо ще один експеримент?

— Який саме?

Він обережно взяв її за руку.

— Подивимося, що буде далі.

Олівія не відсмикнула руку.

Навпаки — ледь стиснула його пальці.