РОЗДІЛ 10: ПОЛІТ У США

"Кожна справа починається з хаосу — уламків фактів і півправд. Моє завдання — знайти серед них той єдиний шматок, що тримає всю картину."
— Ітан Адамс

Ранкове світло повільно розливалося по місту, пробиваючись крізь тонкий туман, що стелився над затокою. Перші промені сонця ковзали по склу будівель, кидаючи теплі відблиски в кабінет Ітана Адамса.
Усе довкола ще дихало тишею — тільки годинник на стіні відмірював хвилини, а на столі тлів залишок кави з учорашньої ночі.

Телефонний дзвінок різко розірвав цю ранкову спокійність. Ітан, трохи стомлений, узяв слухавку.
— Адамс слухає.

На іншому кінці пролунало знайоме голосом, трохи схвильоване, але чітке:
— Ітане, це Джулія Томпсон із Нью-Йорка.

Він відразу випрямився.
— Джулія? Щось сталося?

— Ми маємо важливу інформацію, — сказала вона, і в її голосі вчувалася напруга. — Ми знайшли сліди Річарда Блейка. Його ім’я знову з’явилося в звітах, і тепер ми впевнені, що він пов’язаний із "Проектом Аполлон".

Ітан відчув, як усередині все стислося. Блейк. Це ім’я знову повернулося — мов тінь із минулого.
Він повільно пройшовся до вікна, де проміння ранкового сонця вже торкалося його обличчя.

— Що саме ви знайшли? — спитав він, намагаючись зберегти спокій.

— У нас є документи, фінансові звіти, записи переміщень. Але щоби повністю розібратися, тобі треба приїхати сюди. Особисті зустрічі та доступ до наших ресурсів допоможуть рухатися швидше.

Кілька секунд тиші. Потім Ітан глибоко вдихнув.
— Добре, Джулія. Я вилітаю сьогодні.

— Ми чекатимемо тебе, — сказала вона і роз’єднала зв’язок.

Ітан ще мить стояв, дивлячись на горизонт, де сонце вже повністю піднялося над містом. У його очах промайнуло знайоме відчуття — передчуття нової небезпеки й водночас рішучості.

Ранковий спокій офісу "Тасманійських Тигрів" порушив короткий, але тривожний дзвінок. Ітан поклав слухавку й на мить завмер, вдивляючись у карту світу на стіні. Потім рішуче вдихнув і натиснув кнопку внутрішнього зв’язку:

— Усі — до конференц-зали. Негайно.

За кілька хвилин команда вже сиділа за великим скляним столом. На обличчях — зосередженість і легке передчуття чогось важливого. Ітан стояв біля вікна, тримаючи в руках планшет із відкритими файлами.

— Ми маємо новини, — почав він спокійно, але в голосі відчувався металевий відтінок напруги. — Джулія Томпсон із Нью-Йорка знайшла нову зачіпку. Вона стверджує, що Річард Блейк залишив сліди в американських документах, і все вказує на його прямий зв’язок із "Проектом Аполлон". Але, щоб підтвердити це, нам потрібно бути там — на місці.

Райан, сидячи на протилежному кінці столу, задумливо провів пальцями по підборіддю.
— Хто полетить? — спитав він. — Нам треба визначити, хто зможе максимально ефективно працювати з американськими колегами й водночас продовжити нашу роботу тут.

У кімнаті настала коротка тиша. Потім Олівія тихо, але впевнено сказала:
— Думаю, Ітан має летіти. Він уже встановив контакт із Джулією, знає контекст і розуміє, як мислить Блейк. До того ж… — вона кинула короткий погляд на Райана, — він найкраще орієнтується в структурі проєкту.

Райан кивнув, погоджуючись:
— Це логічно.

Ітан, схрестивши руки, подивився на колег.
— Я готовий. Але там нам знадобиться юридична підтримка. Без неї ми не зможемо отримати доступ до потрібних документів чи архівів.

Він перевів погляд на Коннора.
— Конноре, ти можеш поїхати зі мною?

Той усміхнувся своїм звичним спокійним, трохи втомленим поглядом.
— Звичайно. З юридичними питаннями на чужій території краще не жартувати. Я подбаю про дозволи, документи й офіційні запити.

Девід коротко кивнув, втручаючись:
— Ми з Райаном і Олівією залишимося тут і продовжимо стежити за всім, що може з’явитися по лінії Блейка в Австралії. Якщо буде хоч найменший рух — ви одразу про це дізнаєтесь.

Ітан подякував поглядом і, трохи знизивши голос, додав:
— Ми маємо діяти швидко. Якщо Блейк справді там — він відчуває, що ми близько.

Райан підвівся, його постать кинула тінь на стіл.
— Добре. Летіти сьогодні ввечері. Підготуйте все необхідне. Ітан, Конноре — будьте обережні. Там ми не знатимемо, хто друг, а хто ворог.

Він глянув на них уважно, потім додав тихіше:
— І тримайте мене в курсі. Постійно.

У повітрі повисло відчуття близької небезпеки — і водночас неминучості кроку вперед. Команда розійшлася по своїх кабінетах, а сонце остаточно залило офіс золотим світлом, що контрастувало з тривогою, яка зростала в кожному з них.

Вечір опускався на Сідней повільно, але впевнено. Офіс "Тасманійських Тигрів" потопав у теплих відблисках заходу сонця, що ковзали по скляних стінах і падали на столи, де ще миготіли екрани комп’ютерів. Ітан і Коннор готувалися до поїздки — кожен по-своєму: Ітан швидко збирав дані на флешки, перевіряв контакти й паролі доступу, а Коннор спокійно пакував у чорну шкіряну папку копії документів і дозвільні листи.

— Усе має бути бездоганно, — пробурмотів Коннор, звіряючи папери. — У США не люблять сюрпризів, особливо, якщо йдеться про міжнародні розслідування.
— І не тільки в США, — відказав Ітан, усміхаючись краєм губ. — Але цього разу сюрпризи, схоже, чекають саме на нас.

У дверях з’явився Райан. Він стояв мовчки кілька секунд, спостерігаючи, як його друзі готуються до вильоту. Потім підійшов ближче й зупинився біля Ітана.
— Ви впевнені, що готові до цього? — його голос звучав спокійно, але очі говорили про тривогу.

Ітан кивнув.
— Ми не можемо втрачати час. Якщо Блейк справді там, кожна година грає проти нас.

Райан поклав йому руку на плече.
— Добре. Але пам’ятай, Ітане — якщо щось піде не так, зв’язок тримай лише через зашифрований канал. Жодних дзвінків, жодних відкритих повідомлень.

— Я зрозумів, — коротко відповів Ітан.

Коннор підвівся, застібаючи портфель.
— Усе готово. Документи в порядку. Квитки на рейс до Нью-Йорка — о двадцять третій нуль-нуль.