РОЗДІЛ 8: ІСТОРІЯ ДЕВІДА ХОЛТА

"Я навчився не боятися темряви. Вона не зникає — просто з часом ти починаєш бачити в ній те, що інші не помічають."

— Девід Холт.

Пізній вечір у Сіднеї опускався тихо. В офісі "Тасманійських Тигрів" уже погасло більшість вогнів, лише у кабінеті Девіда ще тьмяно горіла настільна лампа. На столі лежала відкрита папка — справа Вільямса, але увагу детектива привертав не сам бізнесмен, а знайоме відчуття: ця історія щось у ньому зачепила.

Він перегортав сторінки, вдивляючись у фотографії, фінансові виписки, роздруківки з камер спостереження. Його погляд раптом зупинився на одному знімку — зображенні з камер безпеки, де Вільямс стояв поруч із молодою жінкою.
Її усмішка, погляд, рухи — все це викликало болісний спогад. Дівчина, яку він колись любив, теж мала таку ж теплу посмішку. І ту ж тінь страху в очах перед тим, як її життя обірвалося.

Девід стиснув кулак і глибоко вдихнув, намагаючись відігнати минуле. Але серце не слухалося.
— Не зараз... — прошепотів він. — Тепер не час для спогадів.

Він узяв ручку й почав робити нотатки, розкладаючи матеріали в логічний порядок. Його думки працювали чітко, як відточений механізм. Він бачив, де інформація не збігається, де щось навмисно приховано.

Коли у двері тихо постукали, Девід навіть не підняв голови.
— Відчинено, — відповів спокійно.

У дверях з’явився Райан.
— Ти все ще тут? — запитав він, кидаючи погляд на гору документів.
— Майже закінчив, — відповів Девід. — Але є дещо дивне. Деякі з фінансових переказів Вільямса зроблені вже після його зникнення.
Райан насупився.
— Це неможливо.
— І я так думав. Але документи справжні. Хтось продовжує його діяльність… або прикриває сліди.

Райан наблизився до столу, нахилився над документами.
— Хтось хоче, щоб ми повірили, ніби Вільямс усе ще працює з ними, — тихо сказав він.
Девід кивнув.
— Саме так. І це “хтось” добре знає, як мислить слідство.

Декілька секунд у кабінеті панувала тиша. Лише легке гудіння комп’ютера та тікання годинника нагадували, що час рухається далі.

Райан поклав руку Девідові на плече.
— Знаєш, ти занурюєшся в цю справу, як у воду. Обережно. Не втопися в ній.
Девід усміхнувся ледь помітно.
— Я просто не хочу, щоб ще чиюсь історію закінчив убивця.

Райан нічого не відповів. Просто мовчки вийшов, залишивши Девіда сам на сам із його думками.
Детектив провів рукою по фотографії Вільямса і прошепотів:
— Обіцяю, я знайду тебе. І знайду того, хто це зробив.

Лампа кидала м’яке світло на стіл, відблискуючи на старому поліцейському жетоні, який лежав поруч із записником — єдиній пам’яті про його минуле життя.

Девід Холт народився в Сіднеї, у сім’ї, де відвага та співчуття передавалися з покоління в покоління. Його батько, Майкл Холт, служив у поліції понад двадцять років. Стриманий, справедливий і водночас надзвичайно людяний, він завжди казав:

“Найважче у цій роботі — не ловити злочинців, а залишатися людиною після того, як їх зловив.”

Мати, Еліс Холт, працювала медсестрою у міській лікарні. Її руки рятували життя, а голос умів заспокоїти навіть найзляканішу дитину. Саме від неї Девід успадкував терпіння і вміння слухати людей — які пізніше стали його найсильнішою зброєю як детектива.

Їхній будинок стояв на околиці Сіднея — скромний, з великим садом, у якому завжди пахло евкаліптом і лимонною м’ятою. У дитинстві Девід часто сидів на ґанку, чекаючи, коли батько повернеться з чергування. Майкл заходив пізно, втомлений, але ніколи не забував усміхнутися синові й сказати:
— Ну що, маленький детективе, розкрив сьогодні якусь таємницю?

Девід сміявся і гордо кивав. Уже тоді він вирішив, що колись теж носитиме поліцейський жетон — не через форму, а через сенс. Йому хотілося захищати, відновлювати справедливість і допомагати тим, хто цього потребує.

Еліс завжди хвилювалася, коли чоловік ішов на роботу. Але вона не показувала страху синові — лише говорила:

“Бути хоробрим — не означає не боятися. Це означає діяти, навіть коли страшно.”

Ці слова врізалися в пам’ять Девіда так глибоко, що стали його життєвим кредо.

У школі Девід не був ні лідером, ні ізгоєм — він просто спостерігав. Йому подобалося вивчати людей, дивитися, як вони реагують, що говорять, коли думають, що за ними ніхто не стежить. Учителі часто казали, що в нього “очі дорослого”, — занадто уважні, ніби він бачить більше, ніж слід.

Він ріс тихим хлопцем, але коли справа доходила до несправедливості — мовчати не міг. Одного разу, коли старшокласники насміхалися з молодшого учня, Девід просто встав і став між ними. Ніхто не очікував, що цей худорлявий хлопець піде проти трьох старших. Та в його голосі тоді було щось, що не дозволяло сперечатися:
— Відпустіть його. Зараз.

Вони розійшлися, бурмочучи щось образливе, але більше того хлопця не чіпали. А після цього випадку Девід зрозумів: сміливість — це не гучні слова, а вчинки, які робиш тоді, коли інші відвертаються.

Попри серйозність, він мав теплий характер. Його однокласники довіряли йому свої секрети. Він ніколи не зраджував чужу довіру, навіть коли за це можна було “вибити” популярність. Саме тому вчителі часто просили його допомогти владнати конфлікти — Девід умів слухати, не судити, і, головне, розумів мотиви людей.

Особливо йому подобалися уроки історії. Він уважно слухав розповіді про стародавніх героїв, про мужність, честь і вибір, який вони робили. Іноді він сидів біля вікна після уроків і думав, що герої — це не ті, хто носить меч чи форму, а ті, хто просто не здається, навіть коли світ проти них.

Його оцінки були добрими, але не ідеальними. Він не гнався за балами — йому було важливіше зрозуміти суть. Учитель математики жартував, що Девід “завжди запитує, навіщо йому ця формула, перш ніж її розв’язувати”. А вчителька літератури одного разу сказала: