РОЗДІЛ 7: ВИКРИТТЯ СЕКРЕТНОЇ УГОДИ

"Дехто скаже, що випадковостей не існує. Я скажу інакше: бувають зустрічі, які змінюють усе."

 — Райан Картер

Ранок почався з несподіваного візиту.
Двері агентства "Тасманійські Тигри" відчинилися, і до холу впевнено, хоча й помітно схвильовано, увійшла Кетрін Вільямс — дружина зниклого бізнесмена. У руках вона тримала товсту папку документів, притискаючи її до грудей, наче той аркушний вантаж міг захистити від власних страхів. Її обличчя поєднувало рішучість і тривогу — жінка, яка вже переступила межу розпачу, але ще не втратила надії.

— Доброго ранку, — першою озвалася Олівія, помітивши гість. Її голос був теплим і водночас професійним. — Чим ми можемо допомогти вам?

— Мене звуть Кетрін Вільямс, — відповіла вона, стискаючи папку ще міцніше. — Я знайшла дещо важливе. Це може допомогти вам у пошуках мого чоловіка.

З кабінету вийшов Райан — спокійний, зосереджений, з тією невимушеною впевненістю, що завжди створювала довіру. Він одразу впізнав її — бачив фото Кетрін у досьє, але наживо вона справила зовсім інше враження.

— Доброго ранку, місіс Вільямс, — промовив він, простягаючи руку.
Її долоня була холодною, але міцною, і Райан відчув, що перед ним не просто стривожена жінка, а людина, яка готова боротися.
— Проходьте, будь ласка. Що ви знайшли?

Кетрін тихо подякувала й пройшла за ним у кабінет. У її русі відчувалася стримана гідність, але й напруження — кожен крок давався важко. Вона сіла за стіл, розстібнула папку, і кілька аркушів з шелестом упали на дерев’яну поверхню.

— Я знайшла ці папери серед особистих речей Джеймса, — почала вона, обережно розкладаючи документи. — Він завжди був обережним, приховував важливі файли, але цього разу… ніби спеціально залишив їх удома. Наче хотів, щоб я їх знайшла.

Вона на мить замовкла, ковтнувши повітря. Її очі блиснули — втома змішалася з надією.

— Я думаю, це може бути пов’язано з його зникненням, — закінчила Кетрін тихіше, ніби боялася, що сказане набуде непередбачуваної сили.

Райан уважно спостерігав за нею. Його професійне чуття підказувало: ця жінка знає або відчуває набагато більше, ніж каже. І тепер головне — допомогти їй розповісти все, не злякавши й не зламавши тенку рівновагу між відчаєм і вірою.

Кетрін Вільямс була жінкою, яка вміла справляти враження ще з першого кроку. Вона виглядала трохи старшою за тридцять п’ять, але її доглянутий вигляд свідчив, що вона звикла тримати себе у формі. Висока, струнка, з прямою поставою, вона несла в собі ту внутрішню силу, що властива людям, які пройшли через випробування, але не дозволили їм зламати себе.

Її волосся було світло-русявим, акуратно зібраним у гладкий пучок, але кілька пасм вибилися й обрамляли втомлене обличчя. Великі карі очі виглядали водночас рішучими й втомленими — у них читалася безсонна ніч, але також і полум’я надії, яке ще не згасло. На пальці блиснула обручка, нагадуючи, що для неї це не просто справа — це боротьба за чоловіка.

Вона була одягнена строго, без надмірностей: темно-синій костюм, біла блуза й легкий шарф на шиї. Але навіть у цьому офіційному вигляді відчувалася жіночність — в її манері поправити шарф, у тому, як вона тримала папку притиснутою до грудей, наче це було щось більше, ніж просто документи.

Коли Кетрін говорила, її голос лунав рівно й спокійно, та тільки той, хто вмів слухати уважно (а Райан саме таким і був), міг уловити легку тремтливу ноту, що видавала страх і приховану тривогу.

Олівія та Райан уважно схилилися над паперами, які принесла Кетрін. На столі лежала ціла купа документів — контракти, фінансові звіти, роздруківки електронних листів. Деякі аркуші мали позначки червоним маркером, інші — підписи Джеймса Вільямса. Повітря в кабінеті було густе, насичене запахом кави й напругою розслідування.

— Це не просто ділові документи, — тихо промовила Олівія, гортаючи сторінки. — Тут є щось більше.

Райан швидко переглядав один контракт за іншим, вловлюючи знайомі назви компаній, фінансових партнерів і проєктів. Його погляд зупинився на одному пункті, і він нахмурився.

— Ці папери підтверджують, що Джеймса дійсно залучили до співпраці з “SilverTech Industries”, — сказав він, торкаючись аркуша пальцем. — Але що це за угода? Занадто багато прихованих пунктів, ніби вони щось ретельно маскують.

Олівія схилилася ближче, уважно розглядаючи один із листів, надрукований на офіційному бланку.

— Подивіться, — вона показала рядок, підкреслений тонкою синьою ручкою. — Тут згадується якийсь “Project Apollo”. Його назва фігурує кілька разів у різних контрактах. Може, це кодова назва їхньої біометричної програми?

Райан на мить замислився. Назва звучала знайомо й водночас тривожно.
Він відкинувся на спинку стільця, зітхнув і прошепотів:

— “Проект Аполлон”… звучить амбіційно, але й небезпечно.

Він знову нахилився над документами, погляд його зосередився, голос став твердішим:

— Нам потрібно розібрати ці папери по частинах. Кожен пункт, кожен підпис. Якщо ми зрозуміємо, що саме приховують під назвою “Аполлон”, то, можливо, знайдемо ключ до зникнення Вільямса.

Олівія кивнула, її очі спалахнули професійним азартом.
— Добре. Я візьмуся за технічну частину — перевірю всі згадки про лабораторії, розробки й медичні дані.

— А я, — відповів Райан, — спробую розібратися у фінансових зв’язках і тих, хто стоїть за підписами.

Кетрін мовчки спостерігала за ними, стискаючи пальці. Її обличчя видавало надію, змішану з болем. Вона відчула: ці люди дійсно зможуть докопатися до правди.

Олівія продовжувала переглядати документи, її пальці швидко ковзали по сторінках, очі вловлювали кожну дрібницю. Вона вже звикла до технічних звітів і термінів, але цього разу щось змусило її зупинитися. У нижній частині однієї з сторінок дрібним шрифтом був припис:

“Access granted only to Division 9 – Apollo Labs. Clearance: Alpha.”