РОЗДІЛ 3: РОЗСЛІДУВАННЯ В АЕРОПОРТУ

"У світі тіней і брехні я навчився одному: лише довіра може стати світлом." 
— Райан Картер

Райан і Олівія прибули в міжнародний аеропорт Сіднея — величезний, мов мурашник, він жив власним життям. Скляні фасади сяяли у сонячних променях, а всередині панував постійний рух: люди з валізами поспішали на рейси, голос диктора луною розносився залами, закликаючи пасажирів до посадки. Кавові кіоски видавали аромат свіжомеленої кави, змішуючи його з запахом пального, який просочувався з льотного поля.

Олівія роззиралася довкола, намагаючись не видати своє хвилювання. Для неї все виглядало, як сцена з фільму: натовпи людей, контрольні пункти, суворі охоронці. Але вона знала — за цим звичним хаосом може ховатися ключ до їхнього розслідування.

Райан ішов упевнено, прокладаючи їм шлях крізь натовп. Його постава й холоднокровність одразу відрізняли його від звичайних пасажирів. Біля входу до службової зони він дістав посвідчення й коротко пояснив ситуацію працівникам безпеки. Ті кивнули, вмить змінивши тон із формального на поважний.

— Прошу за мною, — сказав офіцер служби безпеки, проводячи їх вузькими коридорами повз закриті двері з табличками “Staff Only”.

Вони опинилися в невеликій кімнаті для допитів: сіра стеля, холодне освітлення, металевий стіл і кілька стільців. Тут не було місця для випадкових емоцій — лише факти, лише правда.

Райан першим зайняв місце, його спокійна впевненість немов задавала тон. Олівія сіла поруч, дістаючи блокнот для нотаток.

— Отже, з чого почнемо? — тихо запитала вона, ловлячи його серйозний погляд.

В офіс безпеки зайшов Джонатан Міллер — високий чоловік із рівною поставою, сивим волоссям і холодним, пронизливим поглядом, від якого важко було сховати правду. Його манери були стриманими, але в голосі звучала впевненість людини, яка щодня відповідає за безпеку тисяч людей.

— Доброго ранку, містере Картер, міс Хейс, — привітався він, потискаючи Райанові руку. — Ми вже ознайомлені з вашою ситуацією і готові надати повну підтримку. Скажіть, що саме вам потрібно?

Райан нахилився вперед, його тон був чітким і професійним:
— Нас цікавить, хто супроводжував бізнесмена Джеймса Вільямса на рейс до США. Також нам потрібні записи з камер спостереження та списки пасажирів і співробітників, які могли мати з ним контакт у день зникнення.

Міллер коротко кивнув, не витрачаючи часу на зайві слова. Він витягнув з-під руки товсту папку, яку поклав на стіл перед ними.
— Тут є списки всіх пасажирів і персоналу, які перетиналися з містером Вільямсом у день його вильоту. Також у нас є відеозаписи з камер у залі очікування та на виході до літака.

Він зробив невелику паузу, уважно глянувши на Райана й Олівію, немов намагаючись вгадати, наскільки серйозною може бути ця справа.
— Мушу сказати, ми теж зацікавлені в тому, щоб розібратися. Якщо тут дійсно замішані серйозні люди, аеропорт має знати про це першим.

Олівія відчула, як її серце пришвидшило ритм. Перед нею лежали документи, які могли стати першим справжнім ключем до таємниці. Вона обережно відкрила папку, відчуваючи легке тремтіння в пальцях.

Олівія швидко заглибилася в документи: її пальці ковзали по списках, погляд ковзав від рядка до рядка, намагаючись відшукати хоч найменшу зачіпку. Поруч Райан нахилився до монітора, уважно стежачи за записами з камер. Тиша в кімнаті була наповнена лише тихим потріскуванням динаміків і клацанням клавіш.

Вони переглянули десятки кадрів: зали очікування, черги на реєстрацію, коридори. І ось — різкий рух змусив Райана примружитися.

— Подивися сюди, — його голос став напруженим. Він вказав на екран, де у натовпі виділявся чоловік у чорній куртці. — Бачиш цього? Він явно не пасажир. Занадто пильно стежить за Вільямсом.

Олівія нахилилася ближче, вдивляючись у зображення. Серце її прискорило біг, мов відчувало небезпеку.
— Так… він іде слідом, але намагається тримати дистанцію. Це виглядає так, ніби він контролює кожен крок Вільямса.

Райан різко відкинувся на спинку стільця і звернувся до Міллера:
— Хто ця людина? Можете встановити його особу?

Начальник служби безпеки швидко ввів кілька команд у систему. У кімнаті знову запала тиша, яка тягнулася майже нестерпно. Нарешті Міллер підвів погляд, у його очах з’явилася тінь занепокоєння.
— Це Марк Рід. Один із наших співробітників.

Райан і Олівія обмінялися поглядами.

— Співробітник? — голос Райана прозвучав холодніше. — І що він робив поруч із пасажиром, за яким мав би наглядати лише формально?

Міллер зітхнув, стискаючи кулак на столі.
— Його поведінка дійсно виглядає підозріло. Ми можемо негайно викликати його на допит.

Олівія відчула, як напруга наростає, немов перед розгадкою головного вузла.
— Це може бути ключовим моментом. Якщо Рід був замішаний, він знає більше, ніж показують документи чи камери.

Райан коротко кивнув, його голос прозвучав твердо й безкомпромісно:
— Добре. Давайте запросимо його сюди.

За кілька хвилин двері відчинилися, й до кімнати завели Марка Ріда. Він виглядав блідим і скуйовдженим, ніби вже здогадувався, що його чекає. Його очі нервово бігали з боку в бік, а пальці постійно стискали й розтискали край стільця.

Райан схрестив руки на грудях і почав спокійним, але твердим голосом:
— Містер Рід, що ви можете розповісти про свій контакт із містером Вільямсом?

Рід знітився, ковтнув слину й відповів тремтячим голосом:
— Я… я просто виконував свою роботу. Перевірив документи, провів його до виходу. Нічого незвичайного.

Райан нахилився трохи вперед, його погляд став крижаним:
— Ми бачили записи камер. Ви поводилися підозріло. Чому стежили за ним, немов за мішенню?

На обличчі Ріда з’явилася паніка. Він спробував витримати погляд Картера, але швидко опустив очі. Кілька секунд мовчання тягнулися, мов вічність. Нарешті він пробурмотів:
— Добре… добре. Мене попросили простежити за ним.